40 днів Муса-Дага

Великi очi владики (очi у вiрменiв майже завжди великi, розширенi вiд жаху очi на обличчях iз печаттю тисячолiтньоi скорботи) вiдображали двi суперечливi властивостi: вiдчуженiсть вiд свiту i рiшучiсть людини, котра пiзнала свiт. Вардапет був у чорнiй рясi, в насунутому на чоло гострому клобуцi. Вiн раз по раз ховав руки в широкi рукави одежi, немов його морозило вiд холоду цього теплого весняного дня. Гiсть обережно сiв у ненадiйне очеретяне крiселко.

– Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливостi вiтати вас у своiй оселi.

Вардапет опустив очi та розвiв руками:

– Шкодую про це ще бiльше, пане Багратян. Але недiльний вечiр – единий вiльний вечiр, який ми можемо мати у своему розпорядженнi.

Габрiель оглянув кiмнату. Вiн думав, що побачить у цiй церковнiй канцелярii теки та фолiанти. Нiчого схожого. Лише на письмовому столi лежало кiлька папiрцiв.

– На вашi плечi лягае чималий тягар. Уявляю собi, як вам.

Тер-Айказун цього не заперечував:

– Найбiльше сил i часу забирають далекi вiдстанi.

– Так, така далечiнь, – дещо неуважно вiдзначив Габрiель, – ну, тодi я цiлком можу уявити собi, що у вас немае нi часу, нi бажання бувати в товариствi.

Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, нiби його неправильно зрозумiли.

– Нi, нi! Я цiную надану честь i прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення…

Вiн не закiнчив – уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».

– Те, що ви збираете у себе наших людей, гiдне всiлякоi похвали. Вони багато чого тут позбавленi.

Габрiель спробував перехопити погляд вардапета.

– А ви не думаете, святий отче, що зараз не дуже слушний час для свiтських розваг?

Швидкий, дуже уважний погляд.

– Навпаки, ефендi! Саме зараз час бувати людям разом.

Габрiель не одразу вiдповiв на цi дивно багатозначнi слова. Минула добра хвилина, поки вiн не зауважив, начебто мимоволi:

– Інколи просто дивуешся тому, як безтурботно тече тут життя i як нiхто, либонь, нi про що не тривожиться.

Вардапет знову опустив очi, готовий, здавалося, терпляче вислухати будь-який осуд.

– Кiлька днiв тому, – повiльно продовжував Габрiель, починаючи свое зiзнання, – я був в Антiохii i дещо там дiзнався.

Мерзлякуватi руки Тер-Айказуна визирнули з рукавiв ризи. Вiн склав iх, мiцно сплiв пальцi.

– Люди в наших селах рiдко бувають в Антiохii, i це – на краще.