40 днів Муса-Дага

Сьогоднi ж, у зв’язку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенцi» мовчки перезиралися, нiхто не схопився за серце, нiхто не заплакав. Усього пiвгодини тому це були представницькi, блискучi персони. Зараз вони вiдразу зблякли, кожен був, як грудка землi, неживий i безвольний. Новий вiйт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милiсть: в iм’я Бога милосердного не чiпати сiм’i, не висилати i iх iз Зейтуна. Тодi вони покiрно погодяться на свiй жереб.

Не забарилася люта, знущальна вiдповiдь. В жодному разi! Ми добре знаемо вiрменiв i нiкому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батькiв родин iз улюбленими й укоханими iхнiми рiдними. Бiльше того: кожен iз викликаних зобов’язаний письмово сповiстити своiх домашнiх про те, щоб тi завтра, через двi години пiсля сходу сонця, з’явилися сюди з речами, готовi до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки – старi та малi. Розпорядження зi Стамбула вказуе, що все вiрменське населення поголовно пiдлягае висилцi.

Аж до грудних немовлят. Зейтун перестае iснувати i вiдтепер буде називатися Султанiею, щоб не залишилося навiть згадки про мiсто, яке посмiло чинити опiр героiчному османському народовi.

Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однiеi з найстрашнiших трагедiй, якi в iсторичнi часи випадали на долю народiв землi.

Висланих супроводжував вiйськовий конвой, i аж тут усiм стало ясно, що могутне вiйсько, викликане для облоги втiкачiв, котрi ховалися в монастирi, мало ще й iнше, буцiмто другорядне, але не менш хитро пiдготовлене завдання.

Щоранку тепер повторювалася одна i та ж несамовита вистава. Пiсля п’ятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, i що нижчим було суспiльне становище, що менший iхнiй достаток, то бiльшим був етап.

Звiсно, у великих тилових областях поблизу европейських вiйськових фронтiв також виселяли жителiв iз усiх мiст i сiл, але якою б важкою була доля всiх, хто покидае рiднi краi, нiщо не йде в порiвняння з долею зейтунцiв.

В Європi евакуйованi перебували пiд захистом своеi держави, iх вивозили з небезпечноi для життя зони. Навiть у ворожiй краiнi iм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надii повернутися в рiднi мiсця. У вiрменiв не було жодного просвiту: нi захисту, нi допомоги, нi надii. Вони потрапили не в руки ворога, який на основi взаемних iнтересiв мав дотримуватися мiжнародного права.