В очікуванні кінця світу

Ну, щоб увечерi сусiди не гнiвались. Я сiла за фортепiано. Зазвичай пiд час моiх занять сестрi Танi забороняли до мене чiплятись. Та вона все ж просочилася до кiмнати, полiзла менi в обличчя своiм запашним рум’яним личком i пошепки на вухо обережно запитала:

– І що? Що було потiм?

– Що?! – не розумiючи, про що вона, запитала я.

– Ну, зустрiла тодi мама вовка?

– Аааа… Так, звичайно, – кинула я через плече, занепокоено мружачись, нахилившись до пюпiтра мого пiанiно i вдивляючись в ноти. – Зустрiла… Тааак…

– І що?! Запалила мама свiчку?! – вже зi сльозою в голосi гучнiше запитала сестра Таня.

– Так-так, запалила, – розсiяно, не дивлячись на сестру, продовжувала я копатися в новiй п’есi з «Дитячого альбому» Чайковського.

– І що? Злякався?

– Хто?

– Вовк! – Танька промовила страшне слово самими губами, як вдихнула: – ввк!

– Не-а. Не злякався.

Таньчинi шоколаднi величезнi очиська наповнилися слiзьми.

– А потiм?

– Пооо-тiiм… Значить, пооотiiм… вовк вистрибнув i… – буркотiла я, втикнувшись носом у ноти, розбираючи аплiкатуру.

– І шоееее? – крiзь набухлий вiд слiз нiс провила Таня. – І шеее зробиеееев?!

– Що-що… Напав! – я взяла перший акорд. – І гам! – про-ков-тнув.

– Мееееееемаааааа!!! – з лютим ревiнням Танька побiгла скаржитись батькам.

Отож, там, у тому селi, звiдки мама здiйснювала своi справдi небезпечнi пiшi нiчнi походи до автобусноi станцii, в школi на перервi вона запропонувала якось дiтям погратися в «штандер». Дiти перезирнулись i почали так реготати, що деякi попадали просто в траву на шкiльному подвiр’i.

Вони заливалися довго, повторюючи: «штандер!», заспокоювались, а потiм – «штандер», ооой! – знову заходилися.

Взагалi смiх – такий iншопланетний стан, абсолютно iндивiдуальний. Тому причини цiеi дивовижноi реакцii мама довго не знала. Лише потiм з’ясувалося, що так звали сiльрадiвську мiцну норовливу коняку, верхи на якiй голова сiльради об’iжджав село. Вона терпiти не могла запах самогону, i якщо голова був во хмелю, брикалася, видираючи копитами дернину, хвицалась, обурено iржала, нарештi викидала вершника в канаву i втiкала.

Але на вечiр дисциплiновано ставала бiля сiльрадiвського ганку, косячись на всiх лукавим оком. Штандер.

А ми на нашому чудесному зеленому великому обiйстi, де було повно дiтей, весело i з задоволенням гралися в «штандер» мало не щодня. Частiше iз сусiдськими дiвчатками – сестрами Мiрою i Раею. Їхнiй тато жартував: «Мiрi-мир, Раi-рай».

Мiрочка.