В очікуванні кінця світу

Нiжно любима моя подружка. Родина Векслерiв. Дядя Михайло, наш божественний викладач словесностi, ходив помiж рядами парт i напам’ять читав вiршi та прозу, притискаючи тонкi пальцi до скронь. Йому допiкали жахливi мiгренi. Коли ми пiд час гри починали галасувати, вiн, нерухомо сидячи в своiй спальнi, говорив стиха: «Д-д-дiiiти…» І ми змовкали.

Якось я захворiла на грип. І мама запитувала, чого б менi хотiлося. І я сказала, що менi хочеться газованоi води «Ситро» i почитати. Ситро менi було не можна, але тато збiгав до гастроному i принiс, а Мiрочка пiшла в бiблiотеку, в нашу улюблену затишну дитячу бiблiотеку, з чотирма сходинками i дерев’яною верандою, на якiй можна було пити чай i просто стояти, милуючись лiтнiм днем, або сидiти в крiслi пiд мереживною бiлою парасолькою.

Проте чомусь нiхто не пив i не милувався. Отож, Мiрочка пiшла до бiблiотеки, де сидiли нашi старенькi бiблiотекарки з вузькими гострими плечиками, покритими шалями будь-якоi пори року. І, розумiючи мое нетерпiння, повернулася швидко i принесла менi п’ять книжок. І всi п’ять були цiкавими, позаяк нашi з Мiрочкою смаки цiлковито збiгалися. Вона принесла книжки, сiла на стiлець у сусiднiй кiмнатi i розмовляла зi мною через дверi – ii до мене не пiдпустили, щоб вона не заразилася грипом.

Я лежала i читала, читала, читала. А коли втомлювалась читати, розглядала альбоми з репродукцiями – у нас iх було багацько. Картини малих голландцiв. Неера, наприклад, де були зображенi люди в чудернацькому одязi та взуттi; хтось просто прогулювався набережною, хтось по замерзлiй рiчцi мчав на кумедних ковзанах.

Я вигадувала iм долi, дiтей, майбутне, фантазувала, хто куди йде, хто з ким знайомий, навiть давала iм iмена з улюбленоi книжки «Срiбнi ковзани».

До речi, коли, вперше побачивши Домський собор, я, майстер спонтанних реакцiй, як написав про мене один журналiст, вигукнула, притискаючи руки до грудей: «Голландiя. Справжня Голландiя!», Саша Шапошников, який iздив разом зi мною на студентську конференцiю до Риги, хмикнув, засоромлено роззирнувся навколо i прошепотiв менi на вухо: «Це Латвiя, Гончарова.

Латвiя».

А у мене була пряма асоцiацiя: орган – день Святого Нiколаса – дiти Ханс i Гретель – Голландiя. Так.

Там, до слова, в готелi Ризького унiверситету, в готелi для викладачiв та аспiрантiв, вночi мене вкусила блощиця. Вкусила, м’яко сказано… Вона вiдкусила у мене шмат обличчя. А на ранок нас фiльмувала молодiжна програма ризького телебачення.