Аргідава

Мiрочка тодi категорично вiдмовилася показати Марусi, де розташовано вхiд. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, нiби до звичайного пiдвалу, а потiм у стiнi виявилися i вiдчинилися важкi розбухлi дверi на iржавих завiсах. І перш нiж увiйти крiзь них, кожному з учасникiв випробування дали плаский недопалок парафiновоi свiчки, нести його слiд було на складених разом, як для хресного знамення старовiрiв, вказiвному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, i недопалок мiг догорiти будь-якоi митi.

Із цим недопалком у пальцях однiеi руки та Раюниною мокрою вiд страху лапкою в другiй Мiрочка йшла спецiально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мiрчиноi оповiдi. Карта! Спецiально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потiм праворуч, потiм лiворуч, потiм знову праворуч, йшли зiгнувшись, а прохiд ставав дедалi нижчим i вужчим. (Не взяли!!!) І тiльки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зi склепiннями, примiщення з грубо збитим дерев’яним столом посерединi, на ньому стояла гасова лампа i кiлька високих парафiнових свiчок у мисочцi. За столом сидiв, прокравшись туди заздалегiдь, Вовця Марущак i ставив у спецiальному списку галочки: мовляв, дiйшла i не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хiд вiв далi, Мiрочка знизала плечима. Тодi iй було не до запитань. Мiрочка доводила собi, вiдповiдала за Раюню i взагалi – було доволi страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так i не дiзналася, чи прямуе кудись далi той пiдземний хiд». (Якби мене взяли, я б дiзналася!) І на запитання: для якого такого таемного товариства, для яких таких героiчних справ вiдбувалися цi випробування Марусиних начебто вже й не друзiв, Мiрочка так i не змогла дати притомноi вiдповiдi, адже компанiя бiльше туди не збиралася i нiчого такого таемного здiйснювати не планувала. Вочевидь, фантазii Вовцi Марущаку на бiльше, нiж саме випробування, забракло. Але багато рокiв Маруся пам’ятала, що ii не взяли i що вона «мусить довести».

Саме Мiрчина фраза про «довести собi» заспокоiла Марусю. Вона витерла сльози i шмарклi, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собi. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мiрочка. Та щось iще, що сформулювати тодi для себе не змогла. Таемниця пiдземного ходу була надзвичайно принадною.