Аргідава

Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама помiркуй. От пригадуеш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечiнь i мовчиш. І не бачиш нiкого й нiчого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програе. Бо ти впадаеш у задуму. І застигаеш нi в сих нi в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твоi очi. Ось чому тебе не взяли. А нас iз Раюнею взяли. Нi, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаеш у задуму, нiби в грi «Замри-вiдiмри», що ти в цей час вигадуеш.

Щось. Або бачиш когось.

А ось вони – нi.

* * *

А як все починалося…

Великий двоповерховий австрiйський будинок. Кiлька дружних родин мешкали там, у цьому мiцному добротному розумному домi: теплому взимку, прохолодному влiтку. Будували його освiченi австрiйськi майстри. На вiки. До слова, коли через багато рокiв на цьому зручному мiсцi, в центрi мiста, вирiшили збудувати якусь владну споруду для чиновникiв усiх мастей та рiвнiв, будинок не захотiв помирати. Його намагалися розiбрати за допомогою вiдбiйних молоткiв – вiн стояв.

Приiхав кран, i будинок заходилися бити спецiальною гiгантською залiзною грушею. Вiн все одно впирався i продовжував стояти. Будiвельники розiбрали дах. Почалася злива. А будинок вперто i вiдповiдально не пропустив досередини анi краплини. Немовби вирiшив триматися до останнього, позаяк iз самого початку не планував здаватися i з доброго дива вмирати. І тодi його пiдiрвали. На його мiсцi збудували чотириповерхову споруду з бiлоi цегли. У нiй холодно взимку, душно влiтку. До того ж пiд час землетрусу споруда дала трiщину й просiла. У кожному кабiнетi тiсно сидять чиновники та чиновницi. Безкiнечно п’ють гидку розчинну каву, палять, плiткують, сваряться з набридливими вiдвiдувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну i держава вдае, що платить iм зарплатню.

Пiсля загибелi будинку всi дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навеснi. Кажуть, що вони замерзли, не звиклi до тогорiчних нетипових морозiв. Але насправдi дерева пiшли iз життя з власноi волi.

Слiдом за будинком. Таке трапляеться. На знак скорботи. Таке бувае.

* * *

Хороший, надiйний був у центрi мiста будинок. Живий, чуйний i мiцний. Вiн вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений iз кубiв. Гадаю, ранiше, на початку ХХ столiття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати i добудовувати квартири – спершу в лiнiечку, потiм праворуч, затим лiворуч.