Реквієм для Рози

Я мовчки дивився на неi, вiдчуваючи нестерпне бажання сказати вголос те, що думав: щастя жорстоке, бо минаючи, неодмiнно буде приходити в сни, у згадки, у мрii… І, може, саме таким ось босоногим дiвчиськом являтиметься з оцiеi митi в спомин, та нiколи не повернеться в реальне життя, бо щастя саме по собi минуще.

Нi, я не сказав цього Варi, боячись прискорити мить зникнення щастя, адже озвучена думка, на мiй погляд, матерiалiзуеться швидше.

– Любий, у нас щось трапилося? – запитала вона наполохано.

– Нi, я думаю, що те «щось» мае трапитися неодмiнно, але поспiшати не варто.

Час не лiкуе – вiн, я б сказав, поволi вбивае вiдчуття, нас – теж…

– Отакоi! І це треба ж було розбудити мене в ранкову пору, щоб нагнати смутку й виголосити заупокiйну! Ти що, розлюбив мене за нiч i прийшов на свiтанку сповiстити новину?

– Ти невiрно прочитала моi мислi. Ба, але ж таки прочитала! – вигукнув я здивовано. – Знаеш, моi думки могла читати тiльки бабуся, i я страшенно боявся ii проникливих очей, коли був малим.

Тут мiй погляд ковзнув вздовж стiни й раптово зачепився за кухонний стiл, край якого було видно з коридору. Серце тьохнуло. Недопита пляшка червоного вина, два високоногi фужери, обгортка з шоколаду, напiвобiрване гроно винограду розляглося прямо на скатертинi… Живописний натюрморт для двох доповнювала попiльничка з недопалками. Я витрiщився на ту пляшку i, силкуючись пригадати назву вина, пригадував той далекий день, коли саме таке ми збиралися випити з Варею в труднi холоднi днi пiсля перебудови нашоi держави, а в магазинах – шаром покоти, i тiльки великий блат забезпечив нам бодай щось пристойне з питва.

Та ми тодi «вграли» ту пляшку, бо надворi якраз середзимно стьобав мороз, i ми обое були застудженi, а пляшка була крижаною… Я, йолоп, розтопив грубку й запхнув вино до духовки. Ми бавилися словами, торкаючись одне одного поглядами, руками, губами, коли вибух зрушив з траекторii поцiлунку нашi тiла, заюшивши стiну. А диму було…

Але до чого це згадувати? Я оговтався й пройшов крiзь Варю, принаймнi так менi здалося цiеi митi, опинившись у кiмнатi, яка слугувала i за вiтальню, i за опочивальню, i за робочий кабiнет.

В менi прокинувся якийсь невiдомий до цього звiр або ж якась нечиста сила. Я не встиг впокорити в собi того бiса, коли наштовхнувся на райське видiння: широко розстелена постiль, зiбганi тонкi простирадла, чиясь боса нога на краю канапи… І легенький, грайливий протяг з вiдчиненого балкона.

Я оскаженiв.