Реквієм для Рози

Чолов’яга, обливаючись потом, почав задавати менi дурнуватi питання млявим голосом. Ну, а цей уособлюе тут бика, який там, на картинi, дивиться байдужими очима на трагедiю маленького мiста, подумалось менi. І хоча в квартирi, окрiм нього, нiкого не було, я реально почув вибухи, пострiли, свист падаючих бомб – це було початком вiйни, яку менi оголосили. Знав наперед, що звiдсiль нiчого не зникло, бо те, що шукали злодii, шукаю й я.

Розпуста мимоволi

Цей термiн з’явився ще в Древнiй Грецii. За легендою, лiснi нiмфи заманювали мандрiвникiв у гущавину й там виробляли з ними таке, що потiм бiдолахи вже не могли й не хотiли жити зi своiми дружинами.

Чоловiки божеволiли й тiкали в лiси в пошуках розбещених нiмф.

Моiй дружинi нашi ескулапи iнкримiнували не тiльки шизофренiю, а й нiмфоманiю, яка виникла в рамках манiакально-депресивного психозу.

Довгий час ми видавалися зразковою парою. Я приховував вiд цiкавих ii надмiрну хiть, вона – мою перiодичну пиятику.

– Можеш мене вбити, – сказала вона того вечора, затримавшись на роботi до единого удару годинника, тобто до першоi години ночi.

– Я справжня хвойда. Але, але… Я люблю тiльки тебе.

– Тобi погано зi мною? – стурбовано запитав я, вiдчуваючи тремтiння власного голосу, i здивувався, що щось в мене ще могло тремтiти, бо в грудях закам’янiло вiдразу i, як потiм виявилося, на вiки вiчнi.

– Нi, любий! Просто зi мною дiеться щось страшне. Це схоже на якесь затьмарення. Я намагаюся стриматися, заборонити собi навiть дивитися в бiк… Ну, ти розумiеш? Та щойно опиняюся поруч – i все, втрачаю розум.

Менi байдуже до вiку, до зовнiшностi, до моралi того, з ким… Ну, ти розумiеш? Я далi не можу дурити тебе й себе, бо вже нi про що iнше, як про блуд, думати не можу. Ну, ти розумiеш?

Нi, я не розумiв. І якби тодi вона ще раз промовила оте «ну, ти розумiеш», я б ii таки вбив.

Вона не промовила – вона заплакала по-бабському, гiрко, з надривом, аж затужила. І менi стало шкода ii… І себе.

Пристрасть до оковитоi й розбещенiсть – цi грiшки нiколи не здавалися менi найтяжчими, бо ними людина не просто карае саму себе – е у цьому й незаперечний елемент кайфу.

Найстрашнiшi вади завжди за ширмою – iх важче розгледiти. Чорна потвора заздростi може загризти на смерть кого завгодно, залишаючись непомiченою, а от про насолоду вiд того можна посперечатися. А чого вартий хист до написання доносiв та наклепiв, достеменно вiдае тiльки той, кого живцем поховали.