Реквієм для Рози

Байдуже, що книга та вже замацана й пахне вiнегретом i оселедцем пiд шубою водночас, бо вона таки настiльна, а в Стаса – ще й застiльна… Вона демонструеться кожному, хто потрапляе до цiеi кухнi, навiть тому, хто зроду-вiку в руках не тримав жодноi книжки, окрiм шкiльного пiдручника, який пiд фiнал було залюбки й з насолодою розкурено, тобто спалено, смакуючи сторiнку за сторiнкою. Нiхто з вiдвiдувачiв цiеi кухнi не знав, що ще, окрiм прiзвища Стаса, написано в тiй вагомiй з вигляду книзi.

Ми пили багато й ще бiльше курили.

«Ватра» – найдешевшi цигарки того часу – допомогли написати менi кандидатську, але я на все життя залишився доцентом, бо далi треба було або кидати пити назавжди, або навчитися пити в самотi, чи просто перетворитися на зануду iсторичних наук. Пити в самотi я навчився, але до того часу в мене з’явилися специфiчнi вiдносини до свiту: захотiв вiдчути власну силу, а не силу посади чи звання, якi обмежували й були сурогатом сили.

Може, саме тому я сто разiв кидав пити, i сто разiв моя свiдомiсть поринала у свiт безуму, не боячись повернення до реальностi, хоча я нiколи не мiг знати напевне, що там далi…

А далi було таке, про що теж говорити не хочеться, але, щоб щось збагнути в цьому свiтi, щоб щось вiдчути до мозку кiсток, треба вмiти вивернути душу, принаймнi свою власну, якщо чиясь так i залишиться темним лiсом чи чорним ящиком, навiть опiсля такого катарсису, який влаштувала моя люба дружина.

Висповiдати себе самого може кожен, але не кожен може вiдпустити грiх. Грiх – як велика доза наркотику, пiсля якоi вiдразу стаеш залежним.

Це трапилося саме тодi, коли ми ще жили у власному будинку. Я тимчасово зав’язав з оковитою i з головою шубовснув у iсторичнi розкопки, наштовхнувшись якраз на славнозвiсну постать, всуцiль зiткану з протирiч. Розумiючи, що багато чого довкруги Яреми Вишневецького шито бiлими нитками, спробував бодай щось збагнути.

І так усе те мене захопило, що гайнув до Росiйськоi державноi бiблiотеки, знаменитоi «Ленiнки». Тодi в тiй бiблiотецi науковим спiвробiтником працювала подруга моеi матерi, яка до самого гробу допомагала всiм киянам. Я не буду нiкого обтяжувати розповiддю про своi пошуки, бо тут мова зовсiм не про те.

Творчi мандри добряче пошарпали мене.