Реквієм для Рози

Чи було в мене нещасливе кохання? Чотири роки я був закоханий у одну жiнку. Ходив за нею слiдом, страждав, мучився. І нарештi в запалi якогось свята ми покохалися. Вранцi я вiдчув звiльнення вiд душевноi iстерики. Тодi я вже потроху балувався оковитою, i пiсля п’яноi пригоди з любощами вiдчув себе справжнiм факiром. Я, впокоривши жiнку своеi мрii, впокорив власну пристрасть. Тодiшне кохання закiнчилося, бо все на цьому свiтi мае свое логiчне завершення, щоб або почати з чистого аркуша, або просто сконати. І, мабуть, немае бiльшого безглуздя, нiж самогубство заради нещасного кохання, яке мине.

Та тодi мое анемiчне кохання закiнчилося на вiки вiчнi, бо через кiлька днiв пiсля нашого пристрасного злягання ту молоду й вродливу жiнку збив КамАЗ iз щебiнкою. Кажуть, вiд удару машини вона не дуже постраждала, а от засипало ii вже намертво.

Я нiколи не був повним дурнем. Моя дурiсть була частковою, вибраною, може, навiть навмисною. Я завжди знав, на що йду, знав, що певний вчинок можна визнати дурнуватим, але чинив саме так, бо iнакше не мiг чинити.

Існують запрограмованi помилки, без яких життя варте лише половини.

Розмiрковуючи над новими помилками, якi мали можливiсть втiлення, я одягнув футболку, шорти та легкi сандалi й помчав по схiдцях, наче тiнейджер, сподiваючись на приемну лiтню пробiжку, бо передчуття денноi спеки таки дiстало. Пiд’iзд ще спав сном трудяги, котрий ранок вихiдного дня марнуе на досипання за тижневий аврал. Я навiть притишив свiй полiт схiдцями, збагнувши, що вчинив шум, але, розiгнавшись, ледь загальмував на першому поверсi й тут прямо-таки нарвався на своiх новоспечених знайомих.

– О, дядя! А ми – до тебе! – вигукнув бритоголовий красунчик, заступивши дверi.

– Менi нiколи, – бовкнув я не дуже переконливо, бо несподiванка розбалансувала хiд моiх думок.

– Встигнеш. Ми тебе зараз за одну мить домчимо – сiдай у «шевроле». Тiльки без вибрикiв, – сказав вiн, переступивши порiг.

Далi я вже не чув слiв, бо, зреагувавши миттево, вислизнув iз дверей пiд’iзду в’юном слiдом за ним i дременув за рiг будинку так, що мене мiг наздогнати тiльки спринтер, який носить звання щонайменше чемпiона нашоi досить-таки стрiмкоi столицi.

Може, те, що я вмить рвонув свiт за очi, було новою помилкою, про яку я не встиг додумати, але нiчого iншого менi не випадало, бо часу на роздуми було, як кiт наплакав. Запланована пробiжка видалась нiвроку, хоча хвилин зо три я чув позаду себе важкий дух погонi.