Персеїди. Нічна повість

Отож лiтнiй теплий вечiр… Хтось дивиться телевiзор – ген у вiкнi мерехтять синьо-сiрi вiдблиски. Хтось iще пораеться, тiнь перебiгае вiд вiкна кудись у глиб кухнi. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, мiсить тiсто, щоби зранку спекти дiтям пирiжки. Люда так азартно, з натхненням господарюе, що всi навколо ii наслiдують: бiгають до неi по рецепти, поглядають на своi вiкна – чи такi ж чистi та сяючi, як у неi? Купують такi ж серветки на кухню та фiранки в спальню.

А ген на тому боцi рiчки, на подвiр’i лiкарнi, – Іванко Кривий з тачкою.

Вiн, метикований, скрiзь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лiкарняноi пральнi. Їi аж семеро виносили надвiр, щоби завантажити вранцi на машину та вiдвезти на обласний склад i обмiняти на нову. Сiм чоловiкiв упрiвали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку i потягнув, коли всi пiшли. Його таки застукали. Питають: дiдько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий iм:

– Так то ж собi! Своя семиряжка – не тяжка…

І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, i воно якраз i вляглося в його тачку.

Центрифугу, певна рiч, вiдiбрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.

Ото вiн i зараз сновигае, винюхуе, де що погано лежить.

– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – пiдвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушiв. А рiка легко й запопадливо переносить мiй голос на той берег.

Іванко аж пiдскочив з несподiванки, озирнувся, глянув навсiбiч – нiкого нiде, дрiбно перехрестився та й накивав п’ятами…

А оно сусiдчину Марiйку проводжае кавалер, Максим.

І що ближче до дому, то повiльнiше. Нiяк не розiйдуться. Ой, цiлуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самi на планетi.

Марiйка верещить, смiеться, дзвiнко цiлуе Максима в щоку i бiжить додому, де для неi в передпокоi завбачливо увiмкнено свiтло. Максим iще постояв-подивився на Марiйчинi вiкна, потiм тихо почвалав додому.

Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмiчна. А що як погукати йому з даху? Я виспiвую йому чудернацьки протяжною квартою:

– Макси-ииме, не гооо-орбся…

І сховалася. І вiн як людина з чудовим слухом, тонка i чуйна, дослухаеться: хто воно?

– Хто це? – кидае вiн сторожко.

Довкола – анiтелень.

Але тепер вiн точно пам’ятатиме, що парубковi горбитися не слiд.

О, а це хто човгае? То Баба Галя.