Персеїди. Нічна повість

Гик! Он же ж воно як! Долари. Гик! Канада! Пов’яжуть! Авжеж, пов’яжуть мене! Гик! Гик! – у вiдчаi бурмотiв вiн, нервово здригаючись.

Вiдтак присiв на краечок стiльця, слiпо водячи руками по колiнах, повторюючи:

– Он воно як. Гик! Он воно як!..

«Якщо ви, – продовжила я перекладати, – пiдтвердите копiями своiх документiв, що ви е Дарина М. Щербанюк або е прямим родичем Дарини М. Щербанюк, Миколою Щербанюком, нам буде приемно (саме так i було написано) перерахувати цю суму у валютi Канади або у валютi вашоi держави (враховуючи конвертацiю та банкiвськi видатки) на ваш банкiвський рахунок або на вказану вами поштову адресу.

„Леман i сини“ висловлюють своi спiвчуття родинi покiйного. Rest in peace».

– Гик-гик-гик! Божечку! Гик!!! – заволав новоспечений мiстер Щербанюк. – Шо ж це дiеться! – вiн раптом рясно спiтнiв i заходився обмахуватися великим картатим носовичком. – Який iще рахунок? Ой, Боже, навiщо воно менi? – ще бiльше злякався мiстер Щербанюк, уявляючи, що йому доведеться посвячувати у свою «шпигунську дiяльнiсть» не лише нас пiд покровом ночi, але й, можливо, пошту та всю банкiвську систему краiни!

Вiн схоплювався, завзято хрестячись на портрет Сергiя Рахманiнова над роялем, червонiв, блiд… Я вже потерпала, що вiн зараз гепнеться тут у мене у вiтальнi, подумки примiрялася, де його вкласти, щоби вiн отямився i вiдлежався до приiзду швидкоi.

Утiм, треба визнати, дiдусь виявився кмiтливий (ще довоенного гарту). Трохи помiркувавши, вiн одразу ж вигадав обхiдний шпигунський маневр:

– Доню! – жалiсно витрiщився вiн на мене почервонiлими очима.

– А напиши iм, щоб вони грошi надiслали… тобi, га? А я прийду отак само. Пiд покровом ночi. Та й заберу. Ти не думай… – дiдусь притис свiй зiжмаканий картатий носовичок до серця, запобiгаючи моiй вiдмовi i передбачаючи доводи, якi я можу навести. – Я тобi, як чесному громадянину, як комсомолцi, ти ж комсомолка? Я тобi дуже довiряю. Обличчя у тебе чесне. І чоловiк твiй точно ж не краде. Ти ж не крадеш? – запитав мiстер Щербанюк у чоловiка мого, що нагодився. Той швидко й заперечно захитав головою: мовляв, не-не-не, не краду я, дядьку! – І знаеш що? Я дам тобi скiлькись отих доларiв, подiлюсь! – мiстер Щербанюк заусмiхався радiсно-обнадiйливо.

На заперечення, що грошi можна отримати тiльки на свiй паспорт, дiдусь зажурився, припинив схоплюватись i хреститись, а, навпаки, мiцно вилаявся, вочевидь уявляючи, як вiн, такий старенький вже, йде по етапу.