Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

І ще довго над притихлими в надвечiр’я Подебрадами лунало завзято, як весiльчани розходилися з весiлля:

Ой летiла горлиця через сад,

Через сад, гей!

Розпустила пiр’ячко на весь сад,

Гей, на весь сад!

Ой хто ж тее пiр’ячко iзбере,

Ізбере, гей!

Отой мене, молодую, забере,

Гей, забере!

І чи не до ранку в Подебрадах – такого там ранiше ще не було, – лунало:

На курочцi пiр’ячко рябое,

Рябое, гей!

Любiмося, серденько, обое,

Гей, обое!

На курочцi пiр’ячко в один ряд,

В один ряд, гей!

Любiмося, серденько, в один лад,

Гей, в один лад!

І так воно й мае у свiтi бути, щоби двое любилися в один лад.

На тiм i людство у свiтi бiлому тримаеться i буде триматися, бо як же iнакше.

Сучасники певнi:

«Якби Михайло Телiга не зустрiвся з Оленою, вiн, напевно, прожив би свое життя тихо i непомiтно. Життя це поруч з такою жiнкою, як Олена, поставило Михайла Телiгу у виiмкове становище i примусило виявити такi риси характеру, якi при iнших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливiсть, вiрнiсть.

І через вiрнiсть до кiнця – мученицька смерть.

– Олена Телiга загинула за Украiну, ii чоловiк загинув за неi, – сказала менi багато рокiв пiзнiше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку iдею гинула його дружина, духом був близький до цiеi iдеi».

Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрiбно мiсця на планетi Земля? – на п’ятому поверсi дещо занедбаного будинку вони називали своiми пенатами.

І вона iм справдi здавалася незвичайною. А що якiсь там побутовi незручностi… Дарма, жити можна. Сьогоднi так, завтра буде краще. Неодмiнно буде краще, для цього вони й прийшли у цей свiт.

І Олена захоплено повторювала поетичнi рядки загубленого енкавеесiвцями поета з Украiни Івана Крушельницького:

Немае сил, щоб нас ввiгнати в ляк!

Немае бур, щоб ми розбились в них!

Розiрвем сiть, порвем кривавий сак…

Повернем в спiв, у смiх

Наш гнiв!

Се так, головне у життi, це справа, якiй служиш.

Додому поверталась завжди збуджена, в емоцiйному пiднесеннi, що нiколи ii не залишало, поверталась ще не охололою вiд працi, якiй вся вiддавалася. Як на одному подиховi, наче на крилах злiтала на п’ятий поверх до своiх крихiтних пенат, де Михайло, вже вiдчуваючи той ii лет, заранi вiдчиняв дверi i чекав ii на порозi з усмiшкою i простягненими для обiймiв руками.