Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

За столом сидiв все той же слiдчий, перед ним на столi стояла все та сама тарiлка з голубим обiдочком, а на нiй – варена курка, бiлий хлiб. На блюдечку – склянка з паруючим духмяним чаем. Катеринi здалося, що вона й не виходила з кабiнету. Як i перше, запросивши ii сiсти, слiдчий наче забув про неi, а увесь вiддався iжi. Їв вiн смачно, хрускотiв кiстками, сьорбав чай… Робив це шумно, явно намагаючись викликати в арештованоi почуття голоду чи бодай спраги. Але Катерина, хоч i минуло вже пiвтори доби, як вона востанне iла, голоду не вiдчувала.

Навiть самiй дивно було. Втiм, у нiмецькому рабствi вона навчилася i голод гамувати, i спрагу. Там, хочеш не хочеш, а навчишся, бо по три днi, бувало, й крихти не давали, а робити змушували. Та й у карцерi не раз доводилося сидiти – звикла. Але в Нiмеччинi було трохи зрозумiлiше, адже там були вороги, а тут – своi, рiднi…

– Ну, згадала? – урвавши плин ii думок, з набитим ротом запитав слiдчий. – То що таке ОУН?

Знову слiдчий учепився за цi три букви! Хотiла б вона й сама знати, що то таке – ОУН.

А вiн немилосердно плямкав, губи й пiдборiддя його маснiли вiд жиру – ii занудило.

– Коли знаете – скажiть самi…

У вiдповiдь – лайка, матюки.

– Я все, все знаю! – кричав вiн i, давлячись, квапно доiдав курку, запиваючи ii чаем. (Вона вже здогадалась, що курка – казенна, спецiально йому видана для «виробничих цiлей», щоб викликати в заарештованоi почуття голоду i таким чином зламати ii.) – Тi книжки тобi дав читати оунiвець Роман Блакитний.

І ти теж оунiвка…

Переборюючи нудоту (порожнiй шлунок почав боляче стискуватись) i огиду, що вiн так плямкае, i в зубах у нього стирчить лико, Катерина все ж запитала, що таке оунiвець?

– А це означае, що ти за самостiйну Украiну. Ти – нацiоналiстка! І дiяла пiд керiвництвом оунiвця Блакитного.

Сама дивуючись своему спокою, вона сказала:

– Нi сiрого, нi зеленого, нi тим бiльше блакитного я не знала i не знаю. І взагалi я не нацiоналiстка.

– Не нацiоналiстка, кажеш? – зловiсно протягнув вiн.

– А це ми легко доведемо. І просто.

– Я вже переконалась, що у вас все просто виходить.

– Почекай, ти зараз i не такоi заспiва-аеш!..

Дiстав з шухляди якiсь листи, i Катерина впiзнала свiй почерк. То були ii листи, що iх вона посилала матерi з Нiмеччини, вiдразу ж пiсля того, як ii звiльнила Радянська армiя.

– Ось твiй лист, написаний тобою з Ростока. Впiзнаеш?

– Мiй. Але що в ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рiднiй матерi.