Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Свiдомiсть, почуття не могли сприйняти роз’еднання недавнiх друзiв, побратимiв, вона намагалася стулити цi двi половинки единого украiнського органiзму, але ii вiдштовхували друзi, ображали й судили. Як пережити це страшенне напруження думки i почуттiв?

Пiдгинаються, в’язнуть ноги,

Очi п’ють безпросвiтну тьму;

Мить одна – i безсилий стогiн

Розколише застиглу муть.

Та це був лише початок болiсних переживань. У 1940 роцi вiдбувся розкол ОУН на два крила – бандерiвцiв i мельникiвцiв.

Сповiдуючи святу iдею братерства в народi, органiчного вiдчуття нерозривного зв’язку кровi, Олена Телiга не могла змиритися з абсурдною позицiею тих, хто в iм’я прiоритету партiйних програмових засад наважуеться на братовбивство.

Убивство пострiлом у спину 30 серпня 1941 року на вулицi Житомира двох багатолiтнiх членiв Проводу ОУН Миколи Сцiборського i Омеляна Сеника-Грибiвського потрясло Олену Телiгу.

Важко в це було повiрити, важко пережити, але вона закликае «не допустити до створення атмосфери для найбiльшого прокляття, найбiльшоi згуби нацii – братовбивчоi вiйни».

Отож – на поклик душi – до Киева, в столицю Украiни, де вона «мусiла вже бути давно», як писала 17 жовтня 1941 року з Рiвного своему чоловiковi: «Мое ти золотко рiдне, мiй найлiпший у свiтi Михайлику! Любий мiй!.. Про Киiв ходять тривожнi чутки, хоч Ольжич шле радiснi вiстки з лейтмотивом – перемога за нами… Що буде в Киевi? Як? Не знаю! І сумно менi, що ти не iдеш зi мною, хоч хочу вiрити, що швидко тебе у Киевi побачу.

Рушай, рiдний! Як тiльки зможеш…» (М. Жулинський). «Пiшла, бо знала: повернеться».

Вона була (i такою залишилася назавжди) чиста i непорочна, бо тiльки такi мали (i мають) право на священну боротьбу за волю i кращу долю свого народу – незаплямованi анi словом, анi вчинком.

Вiтрами й сонцем Бог мiй шлях намiтив,

Та там, де треба, —

я тверда й сувора.

О краю мiй, моiх ясних привiтiв

Не дiставав вiд мене жодний ворог.

Частина третя

Перейдемо убрiд бурхливi води…

Це буде так: в осiннiй день прозорий

Перейдемо ми на своi дороги.

Тяжке змагання нашi душi зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.