Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Загалом за час окупацii з Киева було вивезено в примусовому порядку до Нiмеччини бiльше 100 тисяч чоловiк, значна частина яких там i згинула. І в той же час в мiстi та його околицях тривали безконечнi облави по виловленню людей i вiдправленню iх у рабство.

Система середньоi i вищоi освiти у мiстi була лiквiдована. До квiтня 1941 року iз 150 примiщень мiських шкiл 77 прилаштували пiд казарми, кафешантани для гiтлерiвських вiйськовослужбовцiв, вiйськовi склади тощо, а 35 примiщень взагалi зруйнували. Гiтлерiвцi пограбували i спалили всi вищi навчальнi заклади столицi.

Були розграбованi всi музеi, iз столицi окупанти вивезли 4 мiльйони книг – 200 тисяч з них iз бiблiотеки АН УРСР. За два роки фашистськоi окупацii населенню Киева довелося зазнати таких лих i бiд, яких не знало мiсто за всю свою багатовiкову iсторiю.

«Вона готувалась до нього, як наречена до шлюбу»

Це згодом Улас Самчук засвiдчить, як Олена Телiга мрiяла про Киiв i як до нього готувалася.

Про ii життя, працю (а отже, й боротьбу на гранi смертельного ризику, над урвищем прiрви) збереглося так мало даних – у словах, i водночас так багато – але вже поза словами.

Бiографи потiм писатимуть: великi надii, якi вона плекала на культурне вiдродження Украiни, окрилювали ii, i ними вона жила.

Спочатку був Львiв, потiм у вереснi – Рiвне, а теплого осiннього дня у природi було таке буйство барв, що не хотiлося думати про вiйну та окупацiю – 22 жовтня 1941 року вони нарештi дiсталися Киева. Як вона мрiяла про мiсто своеi юностi, як тiльки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрiчi з ним, молилася на нього.

Дорога до Киева з Рiвного зайняла два днi – 22 жовтня 1941 року Олена Телiга вдруге i, як час покаже, остаточно прибула до столицi Украiни.

Їi супутниця згадуватиме:

«В’iздили ми до Киева в такий же день, осiннiй i прозорий, як у вiршi Олени. Коли проiздили коло Полiтехнiки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потiм сiли в трамвай (в Киевi трамваi вже в русi) i поiхали на Володимирську вулицю».

Все так i було, як вона, передбачаючи, писала в «Поворотi»: «І осiннiй день прозорий», i «перейденi бродом води», i «гострi i щасливi хвилини зустрiчi» з рiдною землею, з мiстом, яке вона так любила, i щемкий бiль вiд усвiдомлення того, що чужиною став рiдний край, над яким зависла чомусь вже «незнайома пiсня».

Серце стискувалось i болiло – вiд зустрiчi з омрiяним Киевом, у якому владарювали жорстокi чужинцi.