Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Спочатку Олена писала Михайловi Телiзi: «Любов свободна, Михайлику, i я нiколи не вiзьму нiяких обiцянок i нiчого подiбного. (Це вона писала за рiк до весiлля.) Робiть, любий, як знаходите краще, ходiть всюди, знайомтесь, танцюйте, „флiртуйте“. І менi Ви нiколи не зробите неприемности. Тiльки така любов хороша, як у нас, коли вона не обов’язок, а свiтле, радiсне, вiльне щастя…. Тiльки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!»

Ось такоi й працi вона багла, – не з принуки, не з обов’язку – а за покликом серця.

І таку працю вона й розпочала в Киевi. Вiльну, але на гранi смертельного ризику. Хтось зауважив: у неi була натура Кармен. А Кармен – це азартна гра зi смертю.

Прибувши в окупований фашистами Киiв, очоливши Спiлку письменникiв i журнал «Лiтаври», Олена вiрила, що пiсля вiйни Украiна буде суверенна. Та окупанти планували iнакше, а тих, хто думав не так, як вони, i не пiдкорявся iм, вiдправляли до Бабиного Яру.

Їй тодi йшов 35-й рiк.

Один з гестапiвцiв потiм зiзнаеться: вiн i з-помiж чоловiкiв не бачив таких мужнiх, як ця жiнка.

Але про мужнiсть вона тодi не думала (чи думала менше всього) – жила для працi в iм’я волi i кращоi долi своеi Украiни. Про те й писала у вiршi.

Це буде так: в осiннiй день прозорий

Перейдемо ми на своi дороги.

Тяжке змагання лютi душi зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

Ілюзii, якщо вони й були, зникли й розвiялись в один день. І вiд того на душi стало ще тяжкiше, нiби втратила те, чим жила останнi днi. Та духом не падала.

Треба було тверезо оцiнити ситуацiю i починати свою нелегку працю з вiдновлення в душах украiнських нацiонального почуття. У статтi за 5 жовтня у «Волинi», що мала промовисту назву «Розсипаються мури», писала:

«Питання нацiональноi самосвiдомости на Схiднiй Украiнi е тепер дуже можним. Рожевi оптимiсти твердять, що 98 % украiнського населення почувають себе свiдомими украiнцями в нашому розумiннi цього слова. Чорнi песимiсти понуро пророкують, що в краю, де вже прищепилося сталiнське „братерство народiв“, нацiональний свiтогляд буде видаватися диким божевiллям, а тi, що його несуть, будуть цiлковито чужi на схiдних землях.

Правда е безперечно десь посерединi, i наразi – мабуть, ближча до поглядiв песимiстiв.

20 рокiв московськоi завзятоi пропаганди не могли лишитися безслiдно».

Треба було починати цю тяжку, але вкрай необхiдну працю – збудити в душах украiнцiв нацiональнi почуття, що ледь-ледь там ще тлiли – якщо тлiли.