Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

Наш недорiкуватий трiечник Женiк, який англiйською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасiння душi.

Ми всi – його старi друзi та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та пiд’iздах. Помили вiкна i змусили сусiдiв. Щоб було не соромно за прожитi без Женiка роки. Михайло Постельник здiйснив узагалi неймовiрну рiч. Позаяк Женiк мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робiтникiв iз дорвiддiлу.

І вони поклали на нашiй вулицi новий асфальт.

У недiлю, в день прибуття Женiка, о четвертiй ранку, ми всi вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навiть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втiм, висловити iдею вголос нiхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували подii з нашого з Женiком спiльного життя. Яким веселим вiн був, розсiяним i безтурботним, чарiвним i щедрим.

Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зiбралися всi разом зустрiчати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.

Ми тверезо дочекалися лiтака, i нарештi Женiк вийшов, полисiлий, роздобрiлий, величний. Але ми одразу його впiзнали! Женька! Женька!

Його квасне невдоволене обличчя красномовно свiдчило, що це не найкращий день в його життi. Мляво вiдповiдаючи на нашi обiйми, Женiк бурчав, який мерзенний аеропорт у Киевi.

А в Чернiвцях iще гiрший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав вiн. Яка капосна стюардеса була в лiтаку. І пiлот керував лiтаком, нiби вчора закiнчив авiацiйний iнститут i лiтав досi лише на тренажерах. І що всi ми постарiшали. І маемо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мiшки пiд очима, явно нирки. І що Аркадiй багато курить, а Юра – мент поганий i таким зостався. А менi варто б скинути кiлограмiв п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женiк говорив, як йому добре там i як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женiком. Я Джеймс. Я так звик».

Ми подумали: нiчого, вiн зараз вiдпочине, розслабиться, вип’е, i ми отримаемо нашого старого Женьку, душу компанii, веселуна i балагура. Нiчого. Пiд’iжджаючи до мого дому, Женiк поблажливо похвалив дорогу, органiзовану Михайлом, i заохочувально сфотографував нас усiх на тлi вiдремонтованого будинку.

Ну, ви знаете, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила.