Дракон з Перкалабу

Мама прокинулася i запитала:

– Борю, ти куди?

І татко вiдповiв:

– Прийшов Чак. Треба впустити.

Батько незабаром пiшов услiд за Чаком.

Одна знахарка, добросерда лагiдна й свiтла жiнка Леся, якось повiдала менi, що не варто хвилюватися i вболiвати душею про те, що небiжчикам самотньо i боязко там, у тому самому тунелi.

– Нi, – сказала Леся, а вона знала, про що говорить, – нi, кожного, чуете, кож-но-го, i праведного, i грiшного зустрiчають там i не дають впасти духом рiднi i знайомi.

Нiхто не йде на самотi – нiкого не слухайте, – заспокоювала Леся.

Я уявляю собi, як мiй тато йшов, боязко i невпевнено, та орiентиром йому служив привiтний пухнастий рудий хвiст мого собаки. Чак i тут, на Землi, нiколи й нiкого з нас не залишав у бiдi. Що вже говорити про iнший свiт. І вiн привiв мого тата до його рiдного брата, який на рiк ранiше пiшов у iнший свiт. Хоч мiж ними було пiвтора року рiзницi, але схожi вони були, як близнюки, – не розрiзнити. І друзями були – нерозлийвода.

У дитинствi, зовсiм маленькими, iх називали Бузя i Вузя. Бузя – це мiй тато, Вузя – це мiй Вова, татiв брат. Двое братiв, авжеж. Тепер вони разом.

Пiшли Сливинськi, Тетяна та Юрiй, гарнi й щирi люди. Люди великих справ, тяжких страждань i приголомшливих вчинкiв. Ми з ними лишень познайомилися i просто не встигли стати вiрними друзями. А мали б стати, бо надто спiвпадали. Забракло у них часу, у Танi та Юрiя.

Не всiм я встигла сказати, якими дорогими вони були менi, цi великодушнi, праведнi, полум’янi, пiднесенi люди.

Та взагалi – хто ж каже iншiй людинi так неприродно, нерозумно, по-кiношному, наприклад, за кавою або на прогулянцi: слухай, але ж ти менi такий дорогий, знаеш… Еге ж? Тато б мене добряче висмiяв. І Наталя. І всi iншi… І навiть Чак пхикнув би здивовано i вiдiйшов би вбiк…

Звичайно, вони б усi смiялися, мовляв, з якого це дива ти вдарилася в незвичну для нашого веселого гурту патетику: дiдусь, Полiна, тато, Вова, бабуся Олександра, Сливинськi, Берта Йосипiвна, Наталка, Чак… І Владка.

* * *

Першою в моему життi страшною безповоротною втратою була вона, моя подруга. Я шукала слова, епiтети, щоб пояснити, якою вона була, моя подруга: надiйною, доброю, розумною, пристрасною… Справедливою, натхненною. Слова-слова, порожнi слова… Та годi. Слова – лушпиння. Нi, вона була просто справжня. Справжня подруга. Ось так буде правильно i доречно.