Дракон з Перкалабу

* * *

У цiй книжцi я часто згадуватиму Вижницю, унiкальне мальовниче мiстечко бiля пiднiжжя Карпат, де закiнчуються рейки, цивiлiзацiя i починаються гори. Тут, у Вижницi, в училищi мистецтв, вона й вчилася, моя Владка. Зараз там живе i викладае в тому ж училищi наша спiльна подруга Свiтлана, i саме там вiдбувалися найважливiшi подii в нашому спiльному життi. Принаймнi, там вони починалися. Саме звiдти, з барвистоi й затишноi Вижницi, починалася найважча, остання дорога в ii, Владчиному, життi.

Ну все.

А то, як одного разу сказав Габрiадзе, боюся пафосу – бовкнеш що-небудь, а потiм усе життя буде соромно.

Будемо вважати цей роздiл присвятою всiм, хто вже знаходиться по той бiк життя. Усiм. І – Владцi.

Адже ця книжка – саме про неi. І про те, як вона йшла.

Про Владку, яка навчила мене дивитися i бачити.

Роздiл другий. Куди пливла бiла цурочка

У всi часи назустрiч Владцi йшли, бiгли, вискакували, простували, мчали i з’являлися вочевидь невипадковi i завжди вельми симпатичнi люди.

Зустрiвшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку i вже йшли плiч-о-плiч, розповiдаючи iй щось свое, для Владки безумовно цiкаве. Менi здаеться, якщо зiбрати всiх ii друзiв, усiх, хто ii любив, усiх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всiх цих надзвичайно рiзних людей – живописцiв i листонош, вчителiв i музикантiв, пожежникiв i безробiтних, будiвельникiв i акторiв, авантюристiв i таемних агентiв, доярок i буфетниць, мiлiцiонерiв i циркових, чаклунiв i знатникiв, молодих i старих – усiх iх об’еднувало б одне: Владчина до них усiх жива дитяча цiкавiсть, душевна до них вiдкрита симпатiя i невдаване ними захоплення.

У дитинствi Павлiнська була генератором усяких iдей, не те щоб вона була якимось там заводiем, командиркою вулицi – нi. Але, по-перше, всi з нетерпiнням чекали, коли вона вийде, усi охоче дружно посмiхались, щойно вона мовила «привiт», i всi вмить оточували ii щiльним кiльцем, зачаровано ловили найменший ii порух, бо вона грала у своi дитячi iгри так талановито i самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всiм, що це бiлий пароплав i що пливе вiн у казкову краiну, де завжди весело, то всi у це свято вiрили.

– А там е помаранчi, газвода з сиропом i пiвники на паличках? – запитували ми.

– Нi, – вiдповiдала Владка, що сидiла навпочiпки, заклопотана своiм бiлим пароплавом.