Пророк

Радiе князь, запродуе

З половою жито.

І молотить виганяе

Людей недобитих.

Змолотили, нiвроку iм,

За одну годину

І з клунею провiяли…

Князь i не спочинув,

На могорич закликае,

Та п’е, та гуляе

Аж у гаi… Бо в покоях

Дочка спочивае.

Гармидер, галас, гам у гаi,

Срамотнi спiви. Аж лящить

Жiночий регот. Завивае,

Реве хазяiн: – Будем пить,

Аж поки наша доня спить.

А доня взапертi сидить

В своему сумному покоi

І дивиться, як над горою

Червоний мiсяць аж горить,

З-за хмари тихо виступае.

І нiби гори оживають.

дуби з дiброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, i сова

З-пiд стрiхи в поле вилiтае,

А жаби крякають, гудуть.

дивiтесь, очi молодii,

Як зорi Божii встають,

Як сходить мiсяць, червонiе…

Дивiтеся, поки вас грiе,

А зорi спати не дають.

Головою молодою

На руки схилилась,

До пiвночi невесела

На зорi дивилась

Княжна моя. дивилася…

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже.

Трошки, усмiхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало —

Пляшки i гостi, де що впало,

Там i осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив. Встае, не пада,

Іде в покоi… Скверний гаде!

Куда ти лiзеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймае,

Прийшов, i дверi одмикае,

І лiзе до дочки?. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусае!

Убий, i Бог не покарае!

Як тая Ченчiо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа не злякалась.

Нi, не прокинулася, спить,

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Грiхам великим потурае.

Не чуть нiчого. Час минае.

А потiм крик, а потiм гвалт,

І плач почули iз палат —

Почули сови. Потiм знову

Не чуть нiчого. І в той час

Скирти i клуня зайнялись,

І зорi зникли. Хоч би слово,

Хоч би де голос обiзвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збiглись та дивились,

Як дим до неба пiдiймавсь.

Прокинулись вранцi гостi.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо та тихо.

Так i ми його покинем,

Так i Бог покине.

Тебе тiлько не покине

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знiвечений цвiте.

Ти ще будеш покутовать

Грiхи на сiм свiтi,

Грiхи батьковi. О доле!

Лукавая доле!

Покинь ii хоть на старiсть,

Хоть на чужiм полi

На безлюддi. Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самоi домовини,

Сама й поховаеш.