Євгеній Онєгін

Чи не для вас я забував

Жадобу слави, шум забав,

І отчий край, i край вигнання?

Та зникло щастя те в очах,

Як слiд легкий ваш у лугах.

XXXII

Дiани перса, щiчки Флори

Скрашають, друзi, нам життя!

Одначе нiжка Терпсiхори

Сильнiш хвилюе почуття.

Вона, вiщуючи зарання

Непорiвнянне раювання,

Умовною красою вмить

Нам серце може запалить.

Люблю ii, моя Ельвiно,

Пiд довгим накриттям столiв,

Весною на шовку лугiв,

Зимою на краю камiна,

На тлi паркету свiтлянiм,

На узбережжi кам'янiм.

XXXIII

Згадав я час перед грозою:

Як заздрив морю я тодi,

Що мчалось лавою живою

Лягти пiд ноги молодi!

Як прагнув разом з бурунами

Дiткнутись милих нiг устами!

Нiколи у кипучi днi

На золотiй моiй веснi

Не прагнув я з таким тремтiнням

Нi уст рум'яних, нiби цвiт,

Нi вкритих розами ланiт,

Нi перс, хвильованих томлiнням;

Нiколи рiй бажань палких

Так не терзав грудей моiх!

XXXIV

І другий спогад миготливий

Перебiгае у думках:

Держу я стремено щасливе…

І нiжку чую я в руках;

І знов кипить моя уява,

Знов сила дотику ласкава

В холоднiм серцi палить кров,

Росте печаль, росте любов!.

Та, лiро! Струнами гучними

Про гордовитих не дзвони!

Не вартi пристрастей вони,

Анi пiсень, натхненних ними!

Слова i зiр привабниць тих

Оманливi… як нiжки iх.

XXXV

Що ж мiй герой? Утоми повний,

Додому швидко полетiв,—

А Петербург непогамовний

Пiд барабанний стук ожив.

Встае купець, вiзник чвалае,

Прудкий рознощик поспiшае,

Із глеком охтенка спiшить,

І пiд ногами снiг рипить.

Збудився ранок благодатний.

Із коминiв прозорий дим

Стовпом зростае голубим;

І пекар, нiмець акуратний,

У ковпаку, як i всякчас,

Вже вiдкривав свiй васiсдас.

XXXVI

Але, стомившися вiд балу,

Зробивши нiч з годин ясних,

Ще спить, розкинувшись недбало,

Дитя розкошiв та утiх.

Опiвднi встане, i готову

Дорогу починае знову,

І днiв пiстрява маячня

Та сама й завтра, i щодня.