Груші в тісті

Особливо в мiру того, як зникало вино, у його мовi усе частiше проскакували галицизми. Та дiвчата, на щастя, сприймали iх, як спробу киянина пiдлаштуватися до них.

Ромко, проживши у Харковi кiлька рокiв, грав схiдняка куди успiшнiше. Але i йому було лiньки читати простенькi вiршi Роберта i вiн перейшов на власнi переклади з польськоi. Ромко перекладав Стаффа i Галчинського.

Перед тим як надати менi слово, i Ромко, i Славко не пошкодували комплiментiв на мою адресу. Однокурсницi раптом дiзналися, що навчаються з рiдкiсним талантом.

Славко навiть пiдняв тост за найбiльшого поета Івано-Франкiвщини. Студентки почали дивитись на мене тепер з якимсь особливим вогником у очах. Я читав вiршi, вiд яких у панночок проступали на очах сльози. Коли я закiнчив, вони кинулися мене цiлувати i всього обслинили так, що я, здавалося, весь просяк iхнiми парфумами i помадами.

Вечiр закiнчився тим, що я залишив обох почесних гостей на поталу голодних фiлологинь, а сам чкурнув додому.

Пiсля цього випадку авторитет мiй суттево зрiс i я вигiдно для себе ним користався. Та недовго. Уже в пору складання випускних iспитiв жарт мiй викрився. Сталося це несподiваним, але закономiрним чином. Дiвчата любили ходити в кiно. Особливо iм подобалися iндiйськi та арабськi фiльми, де можна було, не криючись, поплакати. Назву того фiльму, який тодi iм зiпсував настрiй, я запам’ятав на все життя: «Дзеркало». Але не Тарковського. То був египетський фiльм про нещасне кохання.

Справа однак не стiльки в самому фiльмi, як у кiножурналi «Радянська Украiна», де продемонстрували репортаж з чергового пленуму Спiлки писателiв. А там показали за трибуною i справжнього Вiнграновського, який був старшим за Славка на добрий десяток рокiв. Справжнiй Вiнграновський на вигляд мав зi Славком не бiльше спiльного, нiж я з Володимиром Яворiвським.

Пiсля цього частина дiвчат, звичайно ж, зi мною не розмовляла. Особливо прикро було тим двом дiвчатам, чия прихильнiсть до гостей не обмежилася самими канапками.

Панна, яка поспiлкувалася з Робертом, все ж не витримала i спитала якось мене:

– Ну, а цей… Роберт…Вiн як… Справжнiй був?

В ii очах свiтила вiдверта розпука i я, щоби не поглиблювати дiвочого смутку, вiдказав:

– Ясне дiло – справжнiй. Це тiльки з Вiнграновським я проколовся, а Роберт справжнiй.

– А чого ж… чого ж тодi вiн не вiдписуе? – спитала вона, зазираючи в моi чистi i чеснi очi.