Груші в тісті

Я хотiв було запитати: «А куди ж ти, зозулько, пишеш йому? Мабуть на якусь неiснуючу адресу?» Але не вiдважився.

P. S. З Павуляком ми зустрiнемося ще в наступнiй iсторii, а доля «Роберта» – Романа Гнатишина склалася сумно. Через кiлька мiсяцiв до нього присiкався КГБ i його звiльнили з працi. Тодi вiн повернувся до Харкова i став працювати в журналi «Прапор» («Березiль»). На початку 1990-х загинув – його убив кiнь, на якому вiн перевозив яблука зi свого саду.

Привiт iз Югославii

1

Недовго довелося чекати, заки Павуляк вiдiмстить менi тим самим.

У Франкiвську ставало щодалi тривожнiше, чути було про арешти й обшуки. На початку березня 1974 року я втiк до Львова i вiдразу розшукав Славка, а той завiв мене до гуртожитку iнституту прикладного мистецтва i представив студентам як украiнця з Югославii, який приiхав до Львова писати працю про iкони. Юрко Ковач – таким було мое нове iм’я. Тато мiй – вiдомий украiнський поет з Воеводини Мiгай Ковач. Останнiй був особою не фантазiйною, його вiршi не раз публiкувалися в радянських часописах.

Студенти органiзували зi мною вечiрку, на якiй я мусив перебувати в шкурi Штiрлiца i вважати, аби не захмелiти. Я оповiв про життя в Югославii, про художникiв i письменникiв, а далi вiдповiдав на запитання. Треба сказати, що до тiеi зустрiчi я встиг пiдготуватися, бо, коли вранцi мене Славко попередив про те, що ввечерi я буду югославом, я вiдразу подався до бiблiотеки Стефаника i запорпався в книги.

Уся ця зустрiч проходила в зовсiм вiльнiй формi, студенти перед тим скинулися на вино i закуску.

Одна панночка на iм’я Наталочка весь час дiставала мене:

– Ну, чому ви так мало п’ете? Невже в Югославii так не люблять вина?

– Люблять, але я звик до червоного сухого, – викручувався я, користаючи з того, що на столi переважав «бiомiцин».

– Ромчик! – скомандувала панночка свому кавалеровi. – Негайно – червоне сухе! Багато!

Вона виразно намагалася мене споiти, але з якою метою, я не здогадувався.

Я ж пив мало, бо мусив тримати себе у формi, щоб не ляпнути якоiсь дурницi, до того ж доводилося розмовляти ламаною мовою, котра в мiру випитого ставала не такою вже й ламаною.

На такiй вечiрцi, ясна рiч, не обiйшлося i без сексота. То вже був такий закон тiеi похмуроi дiйсностi: якщо збирався десяток студентiв, серед них обов’язково хтось стукав. На вечiрцi зiбралося зо три десятка студентiв, i вiрогiднiсть присутностi стукача ставала безсумнiвною.