Груші в тісті

Коли ми виповзали до мiста, завданням Славка було вiдстежувати всiх спiльних знайомих i попереджати iх, що Юрко – югослав, до нього не треба признаватися.

До нашоi компанii належав також колишнiй однокурсник Славка зi Львiвського унiверситету Василь. Вiн пiсля закiнчення науки потрапив до армii i служив офiцером. Василь – единий з-помiж нас мав стабiльну платню й охоче ii пропивав. Другим, хто працював i щось заробляв, був Богдан Марцiнко. А працював вiн в обласному архiвi, отримував мало i мусив економити кожну копiйку, тому завше, коли ми скидалися, вдавав, що не чуе.

Коли ж його штурхали, то починав зосереджено обстежувати кишенi i пiсля тривалих зусиль ледве знаходив кiлька копiйок.

23 лютого був день Совiцькоi армii. Грiх було не випити. Василь забрав мене зi Славком i ми цiлий день волочилися по кнайпах. Забава скiнчилася тим, що нас вистежила Василева жiнка й почала скандалити. Василевi це не сподобалося, вiн повалив ii в снiг i почав лупцювати.

– Може, помогти? – спитав я.

– Не треба. Вiн i сам справиться, – вiдказав Славко.

– Я мав на увазi ii.

– Навiть не думай. Скiльки я iх знаю, стiльки вiн ii лупить. Деяким жiнкам це подобаеться.

Кобiта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленнi перехожi намагалися нас обминути.

– Робиться нецiкаво, – сказав Славко. – Пiшли?

– Не будемо прощатися?

– Ну, якщо маеш таке бажання, то поцiлуй iй ручку. Вона з порядноi родини.

Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали нашi панночки i, звичайно ж, Богданчик.

Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кiт наплакав.

– Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трiшки вiдiйшли.

– Спробуй, – стенув плечима Славко.

Я вернувся i гукнув:

– Васильку! Можна тебе на хвильку?

Василько випростався.

– Хлопцi, я вже кiнчаю!

– Васильку, дай десятку!

– Ви що – вже йдете, сволочi? Менi ще трохи лишилося!

– Вже пiзно.

– Ну, на, – сказав, простягаючи грошi.

Жiнка його весь цей час намагалася пiдвестися зi снiгу, але Василько щоразу ii повертав у ту саму позицiю.

Я взяв грошi i наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервiв, хлiба i сиру.

– Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.

– Ну! І будуть вони зi своею пампушкою жерти i пити за наш рахунок!

– А давай його розiграем.

– Щоб видурити i з нього грошi?

– Ясне дiло! Але це не так просто.