Груші в тісті

– Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, вiд якоi вiн не викрутиться.

– А то ж яка?

– Смерть.

– Здурiв, чи що?

– Та не наша.

– А чия ж?

– Василькова. Скажемо, що вiн пiсля вiйськових маневрiв посадив нас у БТРа i взяв iз собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкостi врiзався в стовп. Кермо йому розгаратало груди i вiн помер на наших руках.

– Слухай, ти колись видiв БТР?

– Не.

– Яке в срацi кермо?

– Не мае значення. Бодьо тим бiльше його не видiв.

Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашiй кiмнатi кипiла бурхлива п’янка.

Зiбралося зо два десятки студентiв.

– Де ви пропадали? – повисла на менi Наталя.

У нас були кам’янi обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живiт.

– Сталася бiда… – сказав Славко. – Мiй кумпель… мiй, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом i покивав головою. – …загинув…

Василька знало все товариство, бо вiн тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всiм хотiлося негайно дiзнатися причину загибелi, але ми, як справжнi драматичнi актори, не поспiшали.

Ми спочатку сiли до столу i випили. Ми ж стiльки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!

Наталя пiдсiла до мене i гладила мою голову. В очах ii бринiли слiзки. О, як вона в цю мить мене розумiла!

– Пiсля маневрiв, – промовив Славко в суцiльнiй тишi, – Василько посадив нас у БТР i ми поiхали в Брюховичi в «Колибу». Ну, ми перед тим уже трохи випили… i от на закрутi мчить на нас «Волга».

Обганяе «запорожця». Мчить просто в лоб. Василько робить рiзко вправо! БТР заносить! Ми вилiтаемо на узбiччя, через фосу i – зi всього розгону в сосну! Нас кидае вперед, але ми з Юрком сидiли ззаду i вiдбулися лише переляком… а от Василько… Його з такою силою кинуло на… на… цей, як його…

– Важiль! – пiдказав хтось.

– Еге! На важiль. Смерть на мiсцi. Ну, ми, звичайно, «швидку», туди-сюди, мiлiцiя, вiйськова прокуратура… пiслязавтра похорон.

– А де його будуть ховати? – спитав хтось.

– На батькiвщинi. На Тернопiльщинi. Ми туди, звичайно, не попремось, але на вiнки варто скластися. Ну, i поминки здалося б органiзувати. Все ж таки ми були колегами. По три краби.

Нарiд почав лiзти в кишенi i робити внески, хто не мав при собi, бiг до своеi кiмнати й приносив. У загальному поривi Бодьо викрутитися не мiг нiяк i таки видобув iз надр своiх безмежних штанiв грошi. Розлучався вiн з ними з таким нещасним виразом, мовби втрачав нирку.