Груші в тісті

Тремтiння дiвочих пальчикiв стае усе частiшим. І ось тарiлочка, зробивши рiзкий рух влiво, зупинилася на «Так!» Дiвчата зойкнули, Бодьо засопiв i заворушив губами.

– Ти хочеш з нами говорити?

Тарiлочка втекла в «Нi!»

– Ми тебе довго не затримаемо. Скажи нам, що буде з Украiною?

Тарiлочка поповзла по колу, спиняючись бiля лiтер.

– Буде вiльна, – вiдказав дух.

Тут я мушу пояснити одну рiч. Тарiлочкою крутили, звичайно, ми зi Славком, хоча Славко задля користi справи вдавав, що робить це вперше. Але ми наводили тарiлочку тiльки на першi лiтери, далi я мiг навiть забирати своi пальцi, i Славко також, а дiвчата з Бодьом, не вiрячи власним очам, продовжували гуляти по алфавiту за iнерцiею.

Отже, менi досить було навести тарiлочку на «Буде вi…», i ми зi Славком могли спокiйно хляти вино, вечеряти, а тi чипiли над тарiлочкою.

Мушу при тiм сказати, що була в цьому всьому i дещиця мiстики. Не тiльки на цьому, але й на багатьох iнших спiритичних сеансах, якi я органiзовував, звучало питання, коли ж Украiна буде вiльна.

Не знаю чому, але я всюди називав 1987 рiк. А сеанси проводилися в 1973–1975 роках. Я, звичайно, помилився на чотири роки, але цей рiк чомусь менi настiльки сильно впився у пам’ять, що я й усiх знайомих своiх переконував, що Союз розлетиться до дiдьковоi мами в 1987 роцi. Правда була в тому, що тодi, власне, й настав початок кiнця.

Потiм ми перейшли на куди земнiшi проблеми. Пампушка поцiкавилася, коли вийде замiж. Виявилося, що наступного року.

– Ну, так я й планувала, – погодилася вона i додала: – А за кого?

Чи мiг я зiпсувати настрiй Бодьовi? Нiколи.

Але тут i Наталочцi закортiло дiзнатися про свое замiжжя. Це в мене не викликало особливого ентузiазму, але якось викручуватися мусив.

– Є перепони, – вiдказав дух.

– Ромко? – спитала Наталя.

– Так.

– Що вiн може зробити?

– Вбити.

– О Боже! Вiн такий! Вiн може!

– Попереджати треба, – сказав я.

– Чи я подолаю цi перепони? – з благанням в голосi лопотiла Наталя.

Тарiлочка зробила рiзкий зигзаг i опинилася в центрi хреста.

– Вiн вiдiйшов, – прошепотiв я.

– Але чому? Що я такого спитала?

– Може, втомився, – сказав Славко, виставляючи на центр столу пляшки й закуску. – Духи – вони примхливi… Колись моя бабця…

І в напiвтемрявi залунала страшна цвинтарна iсторiя. Пiзно вночi ми полягали спати.

4

Третього дня, як i належиться, ми органiзували поминки. На руках у нас опинилася поважна сума, i ми вирушили на закупи.