Груші в тісті

– Здалося б i Василька запросити, – сказав я.

– Без Василька не можна, – погодився Славко.

Ми зателефонували Васильковi i домовилися зустрiтися пополуднi. Василько з’явився, як i завше, в офiцерськiй шинелi з кашкетом, збитим на потилицю.

– Васильку, – сказав Славко. – сталася бiда.

– Яка?

– Загинув наш кумпель… наш колега…

Я ошелешено витрiщився на Славка.

– А то хто?

– Бодьо.

Я отерп. Ми так не домовлялися.

– Попав пiд машину, – продовжував Славко. – Позавчора. Ховають на батькiвщинi.

Якраз сьогоднi. Ми вирiшили його пом’янути.

Василько скинув кашкета i витер спiтнiле чоло.

– Йож його в дишло! Та ми ж оце недавно так закiряли! Таж я йому: «Бодик! Ти засранець!» – i обняв. Ну, як так? Хлопцi! Я не можу! Пiшли! Пiшли в «Кентавр»!

«Кентавр» на площi Ринок тодi являв собою винярню. Переважно там тлумилася молодь. Вина було море i не дорого. Там ми й засiли поминати Богдана. Коли звечорiло, накупили iжi й питва на зiбранi грошi, Василько вiд себе ще стiльки ж додав i подалися до гуртожитку.

– Хлопцi, я в кльозет, – сказав Василько, коли ми опинилися на нашому поверсi.

Ми не перечили. Ми увiйшли в кiмнату i побачили, що всi вже зiбралися з великим нетерпiнням поминати Василька. Ми почали виставляти закупи на стiл, дiвчата заходилися нарiзати хлiб, хтось вiдкривав консерви, краяв ковбасу i сало, а ми зi Славком чекали ударiв грому. Рахунок iшов на секунди. І ось урештi дверi навстiж – i являеться дух померлого Василька, який вiдразу ж помiчае iншого духа – покiйного Богдана.

В результатi вся компанiя витрiщуеться на Василька, а той – на одного лише Богдана. Останнiй ще тверезий i не може нiчого зрозумiти, а Василько пiд газом i в принципi допускае, що з’ява духа можлива, особливо, якщо добре перед тим випити. А ми зi Славком вдаемо, наче нiчого взагалi не бачимо.

Врештi я наближаюсь до Василька:

– Що з тобою? Роздягайся.

– Але… але… – белькоче вiн.

– Що?

– Там… Бодьо… – видушуе пошепки.

– Там нема нiякого Бодя, – шепочу йому. – Ти просто звик його в цiй компанii бачити. Це нормальна рiч. Ти дуже перейнявся. Ходи, вип’емо.

– Але… я його бачу…

– Це дух. Його дух буде якийсь час мiж нами. А на дев’ятий день – фiуфiть – на небеса!

Тим часом компанiя починае усвiдомлювати, що ii розiграли. Понадто Славко вже не стримуе смiху i вiдверто регоче, розливаючи по шклянках вино.

– Ви… ви… негiдники! – скрикуе Наталя.