Груші в тісті

Жiнки обстежили вмiст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу придiлили гудзикам, замочкам i заклепкам. Пiсля цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгiз не хотiв пристати на запропонованi ними цiни. Врештi, сорочки пiшли по вiсiм i дев’ять, а джинси – по шiстдесят п’ять. Помаду ми вiддали по два з половиною карбованцi, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумi чистими триста сорок карбованцiв. То були страшнi грошi. Мiй знайомий науковий працiвник отримував за мiсяць вiсiмдесят.

А тут така сума за кiлька годин!

Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сiли в машину.

– Я вкладаю своi грошi, моя машина, моi клiенти, i я найбiльше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?

Ще би! Я взяв своi вiсiмдесят чесно зафарцованих карбованцiв, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарi першi грошi, i сховав до кишенi.

Надвечiр ми подались у ресторан «Львiв» обмивати вдалий зарiбок. Тенгiз дав адмiнiстратору трояка:

– Ще три дiстанеш, як пiдсадиш нам двох симпатичних дiвчат.

– На вкус i цвет товариша нет, – засмiявся адмiнiстратор.

– Тодi зробимо так. Ведеш дiвчат попри наш столик, i якщо я пiднесу до вуст серветку, садиш.

Ми сiли за вiльний столик бiля вiкна, замовили шампанське i закуску. Пора було розслабитися. Поволi ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмiннi повii. Адмiнiстратор розсаджував iх, як йому баглося або як просили самi вiдвiдувачi.

Зi сталими клiентами вiн вiтався за руку i показував зарезервований столик. Першi двi панночки, яких вiн попровадив у наш бiк, видалися безнадiйними крокодилами.

– Даремно ми нашим дiвчатам не задзвонили, – зiтхнув я.

– Свiжака хочеться.

– Ну-ну, побачимо, що нам доля пiдкине.

Врештi адмiнiстратор повiв до нас двох невисокого зросту молоденьких дiвчаток з нарум’яненими щiчками.

Дiвчатка виявилися дев’ятикласницями, хоча були так наквацянi, що виглядали значно старшими.

І ось ми три години поiмо iх шампанським, напихаемо салатами, цукерками i «пiрожинами» (це так називалися совковi тiстечка з мокрого бисквiту, а по-галицьки бiшкопту), культурно розважаемо, ввiчливо затискаемо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються iхати на хату. І, звичайно ж, iм перед тим треба вiдвiдати кльозет. Ми сидимо, дипиваемо все, що на столi i вiддано чекаемо, в передчуттi заслуженого кайфу.