Груші в тісті

– Справдi! Як ми ранiше не здогадалися?

6

Нам вдалося непомiченими покинути готель, занести речi до авта i вiдiгнати його на платну стоянку неподалiк. Пiдходячи до ресторану, помiтили ошелешенi погляди мiлiцiонерiв. Вони бачили, як ми входили до готелю, та не бачили, як виходили. Тепер у них з’явилася цiкава тема для обговорення.

Дiвчата, вiдчувши шару, вкрили закусками цiлий стiл.

– Де ви пропадали? – завуркотiли вони пiдхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знiмати.

– Скiльки давали? – поцiкавився я.

– Що за жарти?

– Я просто хотiв сказати, що даю на карбованця бiльше.

– Йди в баню.

– Подарунок! – сказав Тенгiз i простягнув iм по дезодоранту.

У нагороду нам дiсталися цьомчики, та ситий любов’ю не будеш, i ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переiзд до Югославii з технiчних причин не вiдбудеться, i зосередилася на грузиновi.

Я помiтив, що попри наш столик уже кiлька разiв пройшовся якийсь хлопець, i щоразу уважно нас обстежував.

– Ти помiтив? – штурхнув я Тенгiза.

– Ну i що? – стенув той плечима.

– Не знаю. Менi здаеться, що вiн нами цiкавиться.

У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас i ледь помiтним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгiзiв келих. Ми не вiдразу второпали, що сталося.

– Ой! – зойкнула Наталя.

– Ах сука! – спалахнув мiй кумпель i зiрвався з мiсця.

Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зiрвався з-за столу i рвонув навздогiн. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме.

Так за тим хлопцем ми i вилетiли з ресторану, але тiльки для того, щоб умить опинитися в оточеннi трьох збуiв.

О-о-ой, подумалося менi, здаеться, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота i зцiпив зуби, щоби не повилiтали. Тенгiз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик.

Раптом у темрявi пролунав чийсь знайомий голос:

– Це вони, забирайте.

Кому цей голос належав, я згадати не мiг. Нас повели попiд руки через дорогу, i на всi нашi смикання та запитання вiдповiдали мовчанкою.

Пройшовши метрiв сто, опинилися перед дверима з табличкою «Мiлiцiя». Менi вiдразу вiдлягло вiд серця, i я розцiпив зуби.

– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?

Нас заштовхали всередину. У кiмнатi за столом сидiв капiтан i читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:

– Попалися голубчики.

Я озирнувся й упiзнав одного з тих мiлiцiонерiв, котрi патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям.