Груші в тісті

Я крав поезiю та маловiдомих украiнських забутих письменникiв ХІХ – початку ХХ сторiччя, виданих у 50 – 60-х роках, коли я ще не мiг iх придбати: Стефана Ковалiва, Днiпрову Чайку, Любов Яновську, Тимофiя Бордуляка, Грицька Григоренка, Миколу Чернявського, Олександра Козловського, Василя Мову-Лиманського… Думаю, що нiхто з моiх теперiшнiх читачiв усiх цих книг не читав, а я читав та й зараз iнколи перечитую. Не раз i в мене хтось крав книжку, або не повертав, що в принципi одне й те ж.

Перiод безгрошiв’я не був тривалим, але час вiд часу давав про себе знати, коли я заглиблювався у писанину, припиняючи на якийсь час фарцування.

Таких, як я, мистецьких тунеядцiв було у Львовi чимало, але у кожного був свiй спосiб заробити на пиво. Практично у кожному громадському туалетi крутився який-небудь пiдстаркуватий i гидкий тип, який пропонував вiдсмоктати за карбованця. Причому це незабутне задоволення оплачував вiн. Бiля букiнiстичних книгарень крутилися iнтелiгентнiшi на вигляд старпери, якi виловлювали молодикiв, що здавали книги, i запрошували поглянути на iхню книгозбiрню, а там пропонували вибрати собi певну кiлькiсть книг за сексуальну послугу.

Уявити свого iнтелiгентного i вихованого прутня в писку якоi-небудь почвари було понад моi сили, тому я вiд подiбних пропозицiй ухилявся, але один вiдомий поет, пiддавшись новiй для себе спокусi, пiзнiше не вiдчував жодного розкаяння чи жалю, бо мало, що його поiли i годували, то ще й на дорогу дали цiлу купу книг, якi вiн з успiхом здав у букiнiстику.

Того травневого дня 1974 року, коли я вже остаточно отаборився у Львовi, ми сидiли зi Славком Павуляком на пивi i неквапно пригублювали гальби, розтягуючи задоволення, бо на другу гальбу грошей уже не було.

– Слухай, е iдея, – сказав Славко. – Менi не дае в гуртожитку проходу один студент. Вiн пише вiршi, сам з Закарпаття, але пише якогось бiса росiйською. Нашкрябав уже три грубих зошити. Про що там тiльки нема – i до Дня космонавтики, i до Дня перемоги, i до Дня Паризькоi комуни, i до Першого травня… Одне слово, цiла купа гiвна.

І от вiн мене дiстае, аби я його познайомив з поетами чи редакторами, щоб його десь надрукували.

– І що?

– Я от подумав… А що як тебе видати за головного редактора квартальника «Поезiя»?

– Ну, видаш… i що далi?

– Як що? Крутнем його на випивку i закуску. Вiн хлопець грошовитий. А ти почитаеш його вiршi, скажеш свою думку.

– Ага. Тобто поки ти будеш кiряти i жерти, я буду читати якесь гiвно.

– Нi.