Груші в тісті

Ти будеш читати, поки я пiду на закупи. Пiвгодини вистачить. Далi ти вiдзначиш вiршi, якi тобi сподобалися, бажано якнайдовшi, i попросиш його переписати у двох екземплярах.

– Для чого у двох?

– Бо я хочу i собi щось на пам’ять отримати.

– А далi що?

– Переночуеш у нас. Вранцi отримаеш вiршi i обiцяеш опублiкувати в «Поезii». От i все.

– А це конче, щоб вiн цiлу нiч переписував?

– Конче, – твердо сказав Славко. – Я хочу його провчити. Може, тодi нарештi вiдлипне.

Того ж вечора Славко представив мене Петровi Ш.

як поета i редактора квартальника «Поезiя» Юрiя Петренка. Петро виявився високим парубком з борiдкою. Вiдчувалося, що вiн дуже соромиться. Пiд пахвою тримав три грубi загальнi зошити. Такого свинства вiд Славка я не сподiвався, думав обiйдеться одним, але вiн, взявши у поета грошi, уже погнав ще з кимсь на закупи. Я розгорнув зошит i став читати. То була найзвичайнiсiнька графоманiя без iскри таланту, вiршi, як i попереджав Славко, були на всi трафунки життя, про рiзнi свята, про рiдну землю, про природу i т.  д.

Нарештi приперся Славко, його аж душило вiд смiху, коли вiн побачив мене за тими зошитами. На столi з’явилися пляшки i закуска. Я зробив закладки на вибраних вiршах i сказав, що це треба переписати начисто, але бракуе вiрша про Ленiна.

– Про Ленiна! – пожвавiшав Петро. – Та я зараз напишу. У мене це дiло скоро.

– Ага, а ще до Дня радiо треба вiрш, – докинув Славко, вочевидь знущаючись, – а то в тебе до всiх днiв вiршi е, а от до Дня радiо нема

– І про радiо зроблю, – кивнув Петро.

 – Про «Голос Америки», про iмперiалiзм…

– О, о! – тiшився Славко, розставляючи на столi пляшки i наiдки, – про iмперiалiзм обов’язково. Мовляв, ворожа пропаганда заважае нам будувати свiтле майбуття. І не забудь додати коротку автобiографiю.

– Теж у двох екземплярах?

– Теж.

Та цього було мало. Славко вирiшив вiдiгратися за своi страждання:

– І не забудь про Чiлi. Зараз це дуже актуально. До того ж Чiлi мае таку широку гаму рим, що ти можеш вкресати навiть цiлу поему.

– Я можу, – погоджувався поет, – справдi, я про Чiлi забув. Альенде, Корвалан…

– Класна рима! – прицьмакнув Славко, розливаючи винце. – Корвалан – Галан!

Петро хотiв, було, i собi налити купленого за його ж таки грошi вина, але Славко перепинив:

– Нi-нi, нi в якому разi! Та ти що? Це тiльки Єсенiн пiд газом писав. Але тiльки тодi, коли писав про любов. А коли про щось поважне, то до писка не брав.