Срібне молоко

Вiдтак батько спокушеноi та покинутоi Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бiдашну доньку iз дитиною, а на додачу ще й жiнку свою, не менш заплакану, як i Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сiльську вулицю так ярiсно, що сльозовi струмки, якi помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здiйняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тiй пиляцi потонули чи поздихали всi отi десятки очей, котрi радiсно той його виiзд супроводжували. Всi-бо добре знали, куди це так ярiсно подався возом iз родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магiстратського суду.

Знав про те й Григорiй Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годi сказати, що такого вiн у своему життi не переживав, подiбна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простiше: завчасно укладав торбу, яка була бiльш порожня, як повна, закидав ii на плече та й зникав так блискавично вiд цiкавих, щоб його вiдходу нiхто й не примiтив, а вiн тодi бiг, i летiв, i мчав, i пiдстрибував, як заець, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тiеi пори, коли заспокоiлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та нiг. Але цього разу все сталося iнакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тiм'я битий: коли його вiз здiйняв на вулицi оту страшну хмару, в якiй потонуло все живе й неживе, то Григорiй Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тiеi куряви, на мить заплющився i сказав сам собi з глибокою переконанiстю:

– Пора, брате, ноги на плечi брати! – навiть i в цiй ситуацii не занехаяв учинити каденцii, адже був природнiй вiршопис.

І не беручи торби, щоб не згаяти догожоi хвилини, пiрнув у ту хмару, нiби забажав бiгти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добiгти того суду разом iз скаржниками i слiзно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тiм'я битий, а мав кебету бiльшу, нiж того сподiвався бiдолашний Григорiй Комарницький, бо тiльки вiн зiбрався скинути iз шиi того симболiчного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямiсiнько до лiсу, як перед ним виросло учинене iз куряви одоробло з добрячим кием у руцi, якесь чорне й кошлате, i те одоробло мовило загрозливо, а був то рiдний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось iнший з численних його братiв:

– Ану, пане дяче, завертай до школи i сиди там пацючком, поки тебе, обiясника, до суду не покличуть.

– А коли не заверну? – наiвно спитав Григорiй Комарницький.