Три листки за вікном

Моi ж збиточники ступали по дорозi, нiби нiчого не сталося, i лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потiм часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не вiдаючи, що чекае завтра. Нi, я перепросив Всевишнього за своi лихi помисли, треба було шукати втiхи й заспокоення, щоб не пустити в душу лихого.

«Всi ви, озлобленi, – думав я, – де коренi вашоi злостi? Чому в цьому свiтi страждае невинуватий, а лихий жартуе? Чи добре чинить той, хто злу не опираеться?»

Заходило сонце, висiв на овидi розпечений кавун, горiв притомленим свiтлом, воно проливало на свiт рожеву барву.

Принишк i сховався вiтер, глибока тиша пойняла круглий, широкий свiт. Над головою вигнулася голуба вгорi i блакитна по боках миса неба, унизу свiтила притьмареним зелом так само простора миса землi, ii перерiзала бита тисячами людських та кiнських нiг дорога, а по однiй iз ii вiдрогiв тихо шарудiли й нашi кроки. Було нас тiльки трое, i рожеве свiтло, що його вилив на землю вечiр, затопило нас з головою, купаючи i нiби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому свiтлi, безсловеснi й покiрливi, наче не вiдбулося мiж нами злочиння, про яке я щойно повiв, наче не вони, отi двое, збиткувалися з мене i не я прийняв стiльки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали болiти, зцiлився я раптом: святе зворушення заповнило мое серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, i я пiзнав: смуток отой iде з неба. Саме цей смуток i сплiтае над зеленою, розлогою чашею землi серпанок, зараз рожевий i драглистий, але це вiн витворив перший сутiнок, який допомагае людинi заспокоiтися. Перший сутiнок ховався в затiнках та ямах, в улоговинах, у глибинi трави та зеленого жита, сутiнок, на який перетворився бiль ества мого, – вийшло з серця все важке й неприемне, що я сьогоднi зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'якi хмарки куряви, ця курява – теж сутiнок, гiркий, як настiй полину. Я йшов разом зi своiми подорожанами назустрiч червоному сонцю, мiцно стискаючи вуста, за спиною плив мiй бiль, а попереду, мiж сонцем i мною, котилася довга i, здавалося, жива дорога. Вона грiла моi босi п'яти, i я беззвучно подякував долi, що й таку вiдраду вона нам, упослiдженим, може посилати.