Три листки за вікном

РОЗДІЛ ІІІ,

в якому Турчиновський оповiдае про тишу, яку вiдчув у своему садку

Оце писання, що викладаю його тут тобi, ласкавий читальнику, дало сподiваний мир душi моiй, i я, переповнений далекими споминами, замрiявся, сидячи на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому зацiпенiннi, не вiдаю; здавалося, й дихати перестав, а очi моi пасли вигинливу стежку, якою пiшов був колись у свiт. І чи година така настала, а вiдчув я раптом: довкола мене стоiть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час.

Листки й трава знерухомiли, i не чув я анiнайменшого згуку. Не спiвали птахи, не валували собаки, не чутно було анi крокiв, анi дихання. Навiть мала комашка, що почала лiзти менi на ногу, спинилася iз зведеною голiвкою. І тiльки тепер, у цю мить, прийшли слова, якi я хотiв сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидiвся, – собi самому, котрий у дорогу зiбрався, а свiту не знав i не розумiв, котрого чуднi питання навiдували, i через те просив вiн у мене вiдповiдi.

– Не чини так, як вiтрогони, сину мiй, – прошепотiв я, – а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких краiнах i в небачених мiстах, а в тобi самому – умiй тiльки ним користуватися. Остерiгайся, щоб не захопив тебе вир, який вiдривае людину вiд рiдноi землi й закидае ii на чужину. Навчися радiти зi свiту й життя, тодi й непокоiтися будеш менше. Пiзнавай свiт, а не проклинай його – ось тобi джерело. Пий iз нього i здобудеш радiсть.

Я говорив тi речi, але водночас розумiв: це не тi слова, якi треба казати.

Це втiшальнi слова, отже, звичайнi, а е слова сокровеннi. Тi слова, вiд яких здригаеться людське серце, бо iстина е справжня i видима. Мiй мозок напружився, бо здалося у цiй святiй тишi, яка панувала навколо, – знайду я iх зараз! Зараз, зараз виповiм iх, адже вони тут, на кiнчику язика. Ти слухаеш мене, юначе?

– Так, – мовив тихий голос. – Але не все менi ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукае, знаходить незвiдане, чи нам, молодим, судилося перейти тiльки вашi стежки?

– Кожен у цьому свiтi шукае себе, – сказав я.

– Не зовсiм розумiю, що воно: шукати себе? – спитав голос.

Я не вiдповiв, бо на такi питання не вiдповiдають. Знайти себе, подумалося, – це прожити життя.

Здаеться, я цими думками таки зруйнував первiсну тишу i не знайшов сокровенних слiв, на якi сподiвався. Так, мозок мiй вже просив вiдпочинку i поволi згасав, як гасне каганець, коли висякне олiя.

Я почув шерхiт, хтось iшов, хтось до мене наближався.