Три листки за вікном

Той прилетiв, а вони почали дурити його порожньою балачкою, тодi як Фiлософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха мережу.

І вiн накинув сiтку на птаха, мiцно закрутивши пройму. Але диво дивне вчинилося. Замiсть птаха в сiтцi заборсалися всi вони: Пустельник, Заброда, Будiвничий i Фiлософ.

– Ти що, сказився! – закричав Пустельник. – Лови його, а не нас!

– Я ловив його, – сказав Фiлософ.

– Дурень ти печений! – сказав Будiвничий. – Хiба я не бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сiтку.

– Але стривайте, – сказав Фiлософ, – як це сталося? Хай я накинув сiтку на вас, але як у неi потрапив сам?

– Ти майже зрозумiв мене, – сказав Розум i полинув од бесiдникiв геть.

РОЗДІЛ VIII,

де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури

Серед тих знавiснiлих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихiд до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тодi вже почала холонути, а друге – не знав я, що чекае мене попереду. Компанiйцi все ще гуляли, перш нiж зi мною розправитися; вороги-спiвподорожани вiддали шинкарцi моi, але iм вiдданi, кунтуш i каптан, що вельми сподобалося компанiйському сотнику, i той на додачу брязнув ще й власною калиткою.

Шинкарка, бачачи, що багатiе, бiгала як навiжена – в неi розтрiпалося волосся, i скидалася вона менi тепер, любий читальнику, на вiдьму. Щось таки незвичайне було в рухах цiеi жiнки: ходила так, наче хотiла сховати рану в боцi, вiд чого стан ii був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж пiдiйшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморiд менi вдарив у вiчi, а в ii зiницях, темних i нiби неживих, я вгледiв чорних, хвостатих, навiть з рiжками чоловiчкiв…

Моi вороги з компанiйськими козаками ревли пiсень, i очi iхнi все бiльше запливали червоним.

Один iз колишнiх моiх спiвподорожан, Семен, знахабнiв настiльки, що пiдiйшов до мене й почав вимахувати кулаком.

– Руки чухаються дати йому в пику! – верескливо закричав вiн i замахнувся. Я присiв, а Семен, вдаривши замiсть мене стiну, поточився i брязнув на долiвку.

Козаки зареготали. Ворог мiй став навкарачки i почав удавати пса. Тiльки чудний то був пес: з людським обличчям i в людськiй одежi. Люто загавкав на мене i схотiв схопити за литку – козаки аж заходилися за столом вiд смiху.

Страх у кутку реготав також.

– Весело, панове, веселоi Так бувае завжди, коли хтось боiться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимiрно плескаючи в долонi, повiльно пiдходив другий спiвподорожанин, Іван.