Три листки за вікном

– Увага, товариство, увага! – сказав вiн урочисто. – Пане сотнику, накажiть, хай цей злодiй заспiвае. Вiн, iй-богу, красно спiвае, тому i втираеться в довiр'я дякiв…

– Гав-гав! – люто кинувся до моеi литки перший спiвподорожанин, Семен; здаеться, вдавати iз себе пса складало йому приемнiсть.

Мене випхнули за велiнням сотника на стiл, i я спробував голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоiло менi в щелепах, але з рота виривалися самi хрипiння та свист. Це мене перелякало – що робитиму у свiтi, коли не зможу спiвати? І я вже насправдi хотiв заспiвати, вже й навшпиньки звiвся, так моцувався.

Проте голосу не було, лише пiдступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися менi по обличчi.

– Вiн не хоче для вашоi милостi заспiвати! – гукнув Іван. – Це такий заiлий розбишака!

– То ти не хочеш нам заспiвати? – гримнув сотник. – У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столi так, що все аж затремтiло. Мене хутко стягли додолу, i за хвилю на ноги було накладено важкi колодки.

Мiй перший спiвподорожанин, Семен, пiдiйшов, все ще на чотирьох, до сотника.

– Дивне зi мною чиниться, пане сотнику, коли бачу злодюг, – сказав вiн – Таке на мене находить, що сам не знаю, що такому учинив би! Зовсiм несамовитий стаю…

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скiльки може ховатись у людинi злостi. Про це я багато передумав, нi до чого доброго не домiркувавшись. Є тут щось незбагненне. Вiзьмiмо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш вiдповiдати помстою, щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покiрний, як овечка, також його помножуеш – зло непокаране не зникае.

Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаеш. Зло зновутаки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику, – зло вiд добра i зло на зло.

Я хотiв би, щоб множилося з такою силою i швидкiстю добро. Але добро не мае переваги зла: воно – дозволене, воно – нерушний камiнь, тодi як зло – швидкий вiтер, який за мить облiтуе сотнi гiн. Менi хочеться, щоб десь там, пiсля мене й дiтей моiх, було розiрване це давне, поросле мохом коло i щоб у ньому не крутилися люди.

Втiм, годi смертному зазирнути в майбутне: чи не тому син не розумiе батька i навпаки. Чи не тому змiнюються так часто в людини ii замiри й бажання – день прийдешнiй не завжди приносить сподiване…

Думаю про це, сидячи тут, у своему садку, пiд яблунею, не вiдводячи погляду вiд стежки, яка колись повела мене у свiт i завела. Оно йде по стежцi малий хлопчак з бiлою кучмою волосся на головi i з дерев'яною шабелькою в руцi.