Три листки за вікном

Махае тiею шабелькою, стесуючи голови будякам, i в нього по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячi голови падають пiд ноги, i я знаю, що вiн анiтрохи не сумнiваеться, що його суд не кривий.

РОЗДІЛ IX,

де Турчиновський оповiдае про свое чудесне звiльнення

Той шум i гелгiт, здiйнятий у шинку, збудив, на мое щастя, одного компанiйського отамана, який лежав на печi, а вiд диких погукiв прокинувся й, позiхаючи, сказав:

– А що це у вас за шум та спiванки?

– Йди сюди, – гукнув сотник, – i пий мед, нам ось злодiя цi молодцi привели.

Отаман злiз iз печi, ще нiчого не бачачи зi сну, й пiшов, похитуючись, до нас. Був вiн лiтнiй на роки, широкий у плечах i так щиро позiхнув, що, менi здалося, мiг би легко проковтнути нас усiх. Отаман сiв, почухуючись, до столу.

– А де ж злодiй? – спитав напрочуд густим басом.

Я сидiв у кутку в самiй кошулi й забитий у колодки. Те, що зi мною дiялося, було поза моiм глуздом – витiвка моiх ворогiв-спiвподорожан надто дика, щоб у неi повiрити, але ж у неi повiрили.

Нiхто не цiкавиться, чи так все було насправдi, чи нi, нiкому й дiла до мене, упослiдженого, немае. Терплю нестерпнi тортури й не знаю, чи буде iм кiнець.

Нiч. Пострiлюють свiчки. Всi сплять, тiльки я, вже зовсiм старий чоловiк, позбувшись сну, сиджу, переповнений спогадами, i намагаюся вловити ту думку, яка може все менi вияснити. Але я розумiю: марна ця моя забаганка, бо таку думку навряд чи знайду.

Отож сиджу самотньо й палю стару череп'яну люльку – iскри врядп-годи сиплються на папiр, i коли побачиш, читальнику, тут, мiж лiтер, випаленi дiрочки, згадай усiх тих, хто не може спати ночами, запалений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань на вiднiмання й додавання життя не розв'язуе. Навпаки, воно ставить числа, як доведеться, а тодi ще й перемiшуе; тасуе, нiби карти, i нiколи не показуе конечного вирахунку.

Той вирахунок людина мае знайти сама. Через це й приходять до неi такi ночi, коли тьма зовсiм непрозора, коли зникають iз неба мiсяць та зорi, коли вiкна запечатано сiмома темними замками, а дверей iз твого закапелка нiби й не iснуе. Тодi опиняешся сам на сам перед собою, сумлiнням своiм i пережитими днями. Тодi приходить велика, темна, мов нiч, самотнiсть, а свiчка горить i не згоряе, як i твоi думки.