Три листки за вікном

В ii вогнику спалюються нетлi, якi пробивають усi сiм шиб, що ними затулився ти вiд свiту; в полум'i тих свiчок згоряють i думки, саме тi, недодуманi чи додумати якi бракуе сили. Натомiсть очищуеться мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, i в нього, здаеться, ясне вiтрило. Думки пливуть уже в тому човнi, i, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, i злiтають величезнi хвилi. Щось стогне i плаче – те, що вмирае, те, що зболене до кiнця, – ось як воно бувае в життi! Менi лишився тiльки цей маленький свiтлий вогник, який розсiвае нiч i в якому вже позгоряли всi нетлi.

Тiльки вiн свiтить мозковi, адже, попри все темне, що мучить людину, вона iстота все-таки свiтляна…

Мене поставлено перед очi отамана, i той, пильно придивившись до мене, мовив:

– Щось вiн менi, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?

Й не мав уже найменшоi сподiванки визволитися, тому сльози знову сипнули менi на щоки.

Страх у кутку корчми розглядав власнi вуса i всмiхався.

– З полку Переяславського, – сказав я крiзь сльози. – А з мiстечка Березанi.

– Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очi отаман.

– З Березанi, – вже зовсiм безнадiйно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

– А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся вiд плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати менi напитися.

Менi миттю пiднесено горня, i я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скiльки вистачило духу.

Тодi сказав отаман сотниковi й козакам:

– Ви ж бо самi в його батькiвськiй хатi були: пили i iли, коли йшло вiйсько на туркiв у степи.

Вiн оповiв детальнiше, як це було. І менi пригадався далекий час, i брязкiт зброi, i те, як записую я кiлькiсть провiанту, i вусатий козак; дiвки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув i розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; i синi квiти бiля нашоi хати, аж боляче давитися, такi яскравi; обличчя моеi матерi, коли вiтала гостей; голоси, що вранцi лунко лiтали над вулицею; старий як свiт собака, що нiяк не мiг розклепити вiд сну очей i загавкати на прийд.

Батько в козацькiй одежi; купчастi хмари над головою, i жовтий дощ сонячного промiння, яке пядало в той день на мiстечко.