Три листки за вікном

Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо вiдтодi спливло немало часу; те минуле для мене перестало iснувати, лише iнколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий бiль од того спомину i вiд того, що серпанок застеляе зiр, спрямований чи туди, у минуле, яке вже нiколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки iснуватиму в цьому свiтi.

Отож оповiдав я козакам та отамановi свою iсторiю, а тон туманець заливав менi очi, i не мiг я позбутися м'якого, легкого видива: хати пiд стрiхою, i мати, яка кличе курей Тi котяться, нiби грудки, розкидаючи лапами гарячу бiлкуряву, а вгорi, аж бiля неба, поруч iз хмарою, цвiте вишня Сонце заплуталось у неi мiж гiлля, а менi здавалося, що це велика птиця заплуталась у деревi, здоровенна жар-птиця, що ii побачивши, пiзнав я незбагненний неспокiй.

Вона заспiвала менi – колись я записав оцi слова:

Ген, iде той, що йде, а назустрiч – дороги,

В манiвцi повертають чомусь його ноги.

Манiвцi набридають – на стежку звертае,

А як стежка не вабить, то просто блукае.

Вiн iде, голова вiд думок заболiла,

І не знае, куди вже звернути б хотiла.

Вiн завмер од такоi, як свiт, дивовижi —

Опинився-бо раптом на цiм роздорiжжi…

Так менi спiвала птиця-сонце, i це була незвичайна пiсня. Якраз пiсля того я вирушив у Киiв, щоб вчитися в класi поетики, бо iнфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотiла, щоб залишився я вдома, але я не мiг ii послухати: тi, кому покладено в душу неспокiй, не мають власноi волi.

iх котить, як шалена вода камiння, i вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомiн, а вони в тому русi – його малi часточки… – Я оповiв докладно своi пригоди, а коли звiстив про те, як моi спiвподорожани-злодii кинулися на мене, наче звiрi, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить менi закололо в серцi: не вiдав, чи сповiщати отамановi про цей iхнiй намiр, чи нi. Язик мiй розказував, а в менi сидiло два супротивники й переконували навперебiй. «Треба, щоб вони були покаранi, – казав один, – не мусиш лишатися байдужий до зла».  – «Коли помстишся, – сказав другий, – то помножиш зло!»

Саме розповiдав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги моi в дверi, щоб утекти. Проте воля вишня сильнiша за нашi помисли й бажання: у сiнях утрапили вони в обiйми до iнших козакiв, що саме заходили до корчми, – вiдразу iх зловлено й забито в колодки. З розбiйникiв було здерто одежу й вiддано менi, але я забрав тiльки свое.