Три листки за вікном

Що ж пiшло на меди, було сплачено з iхнiх грошей, а менi все повернуто.

Не мiг я, любий читальнику, й повiрити в свое чудесне звiльнення, настiльки все сталося раптово. Розбiйники сидiли забитi в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – мiг i позбиткуватися з них. І вiдчув я дивну озлiсть, читальнику, – те почуття спалахнуло в менi коротко, але нiколи не забуду, як скочив я до своiх лютих ненависникiв i затрусив перед iхнiми зловорожими обличчями своiм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засмiялися з моiх потуг зневажливо, хоч i не могли супроти мене, забитi в колодки, оборонятися.

І вiдчув я: затоплюе менi груди кволiсть – не мiг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки моi безсило впали – безпомiчно дивився я в нахабнi очi своiх ворогiв.

Не все тут менi зрозумiле, люб'язний читальнику, i це найбiльше мене непокоiло й непокоiть. Чому вони, учинивши стiльки злого, такi впевненi й незворушнi, навiть знаючи про неминучу собi кару? Чому так незмигно й смiливо дивляться менi у вiчi, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправдi в усiх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильнiше зазирнути цим збитошникам у вiчi, але не побачив там нiчого.

Тодi збагнув неперехiдну iстину: люди живуть в одному свiтi, але неоднаково. Свiт наш – це мережа свiтцiв дрiбних, отож i жили вони неспiвмiрно зi мною, у сферах, якi не освiтлюе мiй мозок. А ще я подумав про дивну змiнливiсть долi нашоi. Суддi спершу повiрили на слово iм, моiм лихим ворогам, i збиткувалися з мене, зовсiм не зважаючи, що iх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повiрили менi, бо один iз них випадково знав мого батька.

Вiд таких думок гiркий смуток заволiк мое серце, i не мiг я дивитися в очi моiх ворогiв – що знаю я про них i чи маю пiдставу iх карати? Але нi, подумалося менi, люди все-таки живуть одними законами й однаковi почуття хвилюють iхнi серця. Менi захотiлося спитати цих людей, котрi дивляться на мене з вiдразою й насмiшкою: чи не лiпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спiльно в мандрiвку? Чи не лiпше було б нам об'еднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакi, як оце, нещастя.

Вимовляв цi слова подумки, докiрливо дивлячись у вiчi своiм катам, i цього разу мiй погляд подiяв на них: почали вони погано лаятися й вiдганяти мене лихими словами.