Три листки за вікном

Навiть убитi тiла лева i змiя розчинились у землi i зникли – лишились у пустелi тiльки вiн i тиша. А ще сонце тягло за собою сiро-бурий шлейф куряви i сипало на землю сухе промiння.

Тодi уздрiв чоловiк, що знову вiн у пустелi сам i що знову нема йому рятунку вiд самоти. Жах хльоснув його, нiби батогом, i тонко, пронизливо крикнув вiн просто в сiре, попелясте небо, з якого тiльки й сипалося, що сухе, як попiл, промiння, – помчав, ламаючи потрiсканi скиби пересохлоi землi.

Довкола стрибали сухi синi вогники, i здалося йому, що то земля запалюеться.

І мчав вiн швидше й швидше, щоб хутчiй покинути цю землю, щоб подолати пустелю i знайти край обiтований. Бiг вiн день i другий, бiг третiй i четвертий. Хапав його за п'яти синiй вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожнiх грудей.

На п'ятий день вiн побачив, що назустрiч йому мчить такий самий, як вiн, чоловiк. Вони уздрiли один одного й кинулися назустрiч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кiстяк. Гострий крик розпачу й лютостi вирвався в чоловiка з грудей.

Вiн схопив каменя i жбурнув його в кiстяк, схопив другого каменя й третього. І тiльки четвертий камiнь улучив у жовту кiстку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кiстяк на пiсок – сонце ж обпекло чоловiковi обличчя й руки.

Тодi впав чоловiк на колiна й вiдчув, що не мае вiн уже сили. Тiло його обм'якло, i тiльки очi, зведенi до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловiк i слiв. Але небовi не потрiбно було слiв. Воно сказало чоловiковi:

– Я послало тобi рослину, ти ж кинув у неi каменем; я послало тобi звiра, ти ж убив його; я послало тобi плазуна, i не прийняв ти його, а людину розбив на пiсок.

Чого ж просиш iще, нещасний?

Вiн вiдповiв небу:

– Ти послало менi рослину, якоi не мiг я спожити; ти послало звiра, який хотiв мене пожерти; послало гада, який мiг би мене смертельно вжалити, а замiсть людини послало ти кiстяк. Я ж хочу мати на цiй землi друзiв, а не ворогiв.

– Тодi ти не житимеш, – сказало небо.

 – До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись iз звiром та гадом, не знищуючи iх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.

Чоловiк прошепотiв небовi, все ще зводячи вгору почорнiле i спрагле обличчя:

– І оце воля, яку ти пообiцяло?

– Оце й воля, – сказало йому небо. Тодi впав чоловiк ниць i попросив:

– Поверни менi те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надiю.

І трiсла бiля його колiн земля – з неi проткнулася перша прорiсть.