Три листки за вікном

Вiн зросив ii слiзьми й побачив, що бiля нього лежить сучкаста палиця. Тодi взяв чоловiк палицю i почав спушувати довкола рослини землю…

РОЗДІЛ XI,

де розповiдаеться про те, як Турчиновського мучило сумлiння

Вранцi я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкiшнi сонячнi пасмуги, променi перевiшувалися через усю кiмнату, i стрибали по пiдлозi й по столi грайливi зайчики. За вiкном рiс дуб, миготiв листям, i вiд того химерно здригалося мереживо сонцетiнi, покладене нiжною рукою свiтанку на припiчок – обмалювало його срiбними квiтами.

Не хотiлося порушувати зачарування цiеi хвилини, нараз здалося, що все пережите досi таки недоладна вигадка – нiкуди я не виходив а дому та, зрештою, й не вирiс на такого, щоб мiг рушати в мандри. Я ще хлопчак i лежу в себе вдома; зараз рипнуть дверi – i матiнка занесе свiжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть ii лагiднi долонi. Тодi я прикинувся, що сплю, щоб тi ii долонi торкнулися мене i збудили. Менi вчувся за стiною радiсний гавкiт собаки; можливо, упiзнав вiн батька i просився, щоб його спустили з ланцюга.

Було утiшно мрiяти отак, але я вже прокинувся цiлком, i годi так просто себе одурювати. Попри все, е те, що е, – сьогоднi ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козакiв та жителiв Поповоi Гори: судитимуть моiх здирцiв. Було менi вiд того не вельми весело, бо вiдтодi, як замахнувся на забитих у колодки ворогiв, щось-таки зрушилось у менi. Лягло на серце прикре почуття, нiби вчинив я грiх, хоч нiяк не мiг його означити.

Зрештою, сумлiння мене пекло не тому, буцiм учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихiя таки заполонила мое серце.

Лежав, намагаючись упоратись зi своiми недобрими настроями.

«Чому саме менi випадае, – запитував я себе, – мучитися такими речами?»

Інший голос заперечував: «Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потiм i у великому».

Я сказав тодi:

«Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджуе?»

Інший голос сказав менi:

«Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться iз тим добром?»

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всiх? Адже маленький вiдступ од добра (та й чи вiдступ це?) не виходить за межi моiх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив менi: «Свiт – це ланцюг, i дуже химерно сплетений.

Поруш у ньому ланку – i вiн розсиплеться.