Три листки за вікном

Навiть у думках своiх годi вiдгородитися вiд свiту, адже поеднаний iз ним тисячею невидимих ниток. Навiть думка не iснуе сама вiд себе, вона з'еднуеться з iншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаеш».

«Ми, люди, вельми подiбнi одне до одного. Врештi, чи не в цiй подiбностi – причина нашоi роз'еднаностi?»

«Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серцi тiльки сам? Коли на мое добро нiхто не вiдгукнеться? Коли стану через те диваком у свiтi, чи не плюватимуть менi услiд?»

«Це гординя заговорила в тобi», – сказав той, iнший, голос…

Дивився крiзь приплющенi повiки на вiкно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гiлля; менi здалося, що там, за вiкном, хвилюеться зелене море.

Воно затопило цiлий свiт, i хата, в якiй опинився силою долi, – химерний, ненадiйний корабель у свiтi. Вiн пливе без вiтрил i напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподiваеться на тиху й мирну гавань. Кожен сподiваеться, що його там чекае з розкритими обiймами рiдний отець.

РОЗДІЛ XII,

в якому Турчиновський оповiдае про покарання його здирцiв

Зрештою, мене покликано, щоб вiдбув я суд над своiми ворогами. Вони сидiли в тому ж таки шинку, забитi в колодки, трохи нахабностi iхньоi поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осмiхнулися. Хотiли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помiтив того.

Нiколи не мiг похвалитися силою чи визначнiстю своеi особи: хлопчаком я був серед останнiх, битий i гнаний, хоч i сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто.

Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанiвку, але нiколи не мiг збагнути, чому це так. От i зараз, мое зверху, але коли дивився на розбишак, не вони вiдвели погляд, а я.

Тодi майнула в мене гадка перевiрити iх ще в один спосiб. Глянув у куток, де сидiв Страх, – вiн розглядав вуса й пiдморгнув менi. Я схилився до одного iз здирцiв i прошепотiв:

– А зирни-но в той куток!

Той зирнув i здивовано втупився в мене:

– Ну i що?

– Не бачиш? – зло прошепотiв я, сам дивуючись на власну зловтiху.

 – Ще побачиш!

Здирця мiй видивився на мене ще неймовiрнiше. Тодi розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнiв. Вiн же трусився од реготу, аж очi вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав iз себе собаку, i менi здалося, що знову вiн кинеться на мене, щоб укусити за литку.