Три листки за вікном

Я вiдступив на кiлька крокiв й озирнувся туди, де сидiв Страх. За столом i справдi нiкого не було, стояв тiльки, тримаючи в собi золотисту рiдину iз шапкою пiни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

– Чи правду оповiв цей чоловiк? – спитав сотник, киваючи у мiй бiк.

– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбiйник, Іван. – Це вiн погрожував четвертувати нас i напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помiтив, що вряди-годи вiн позирае в куток, де нещодавно сидiв Страх.

– А що скаже твiй товариш? – спитав сотник. Семен звiв очi, i в них постали раптом сльози. Вiн крутнув шиею, знову кинув поглядом у куток i важко зiтхнув.

– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаешся по добрiй волi, тебе питатимуть з пристрастям.

– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше вiн, бо вдавав iз себе собаку, але незвiдь од чого я почервонiв. Щось дивне вiдбуваеться в цiй корчмi, навiть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

– А тобi що, приятелю? – спитав вiн. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тодi менi вибилися на очi сльози. Я пiдiйшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

– Панове суддi, – сказав я. – Цей чоловiк покаявся, i я хочу забрати назад свое оскарження.

Але коли наблизився до здирцi, обличчя його стало блiде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очi i аж рукою захистився.

– Вiдiйди, гаде! – верескнув вiн. – Заберiть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопiлий.

– Але стривай, Семене, – пробелькотiв я. – Я ж хочу звiльнити тебе вiд кари, не хочу тобi лиха!..

– Не пiдходь, чумнику, – загрозливо процiдив перший розбiйник, Іван, – не пiдходь, бо горе тобi буде!

– То ти й справдi знiмаеш свое звинувачення? – запитав нетерпляче сотник. – Отямся, хлопче!

Але я стояв i по-блазенському клiпав очима. Супроти мене горiло двi пари запалених очей, i тiльки одне в них можна було прочитати – ненависть. Я мимовiльно вiдступив i зирнув туди, де сидiв Страх.

– Один вину свою визнав, – сказав сотник. – А ти, другий? Коли не визнаеш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звiв важку голову й понуро зирнув на суддiв.

– Визнаю свою вину також, – сказав вiн, кривлячи вуста.

Коли iх батожили, вони кричали як навiженi. Крутилися i в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив iх до поганого дiла; клялися, що бiльше нiколи такого не чинитимуть, i так тривало, аж доки не похрипли.