Три листки за вікном

Гарний тiлом нiчим не лiпший вiд негарного, а славний од неславного, бо всiм один кiнець – зникнення. Славному й неславному одна цiна, тiльки в славного ii названо, а в неславного – нi. Людина крива й бистронога однаково йдуть, мае значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гiрший од високого, а бiдний од багатого – мае значення тiльки вмiст любовi в iхнiх душах. Не осуджуй нiчого, чого сьогоднi не розумiеш, i щастя твое буде в тому, що не осудять тебе, аби тiльки не ступив ти на шлях, що веде в прiрву.

Прiрви бiйся, а все iнше хай залишаеться таким, як е, бо кожна самонадiянiсть – це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'i. Танув, як свiчка пiд сонцем, доки не полетiла його душа шукати iншоi долi й iншоi мудростi. Про нього трохи погомонiли тi, що знали його; родичi посумували над пропащою його силою, скiльки в таких випадках годиться, а згодом дружно дiйшли думки, що смерть для такого найлiпший дарунок. Через рiк про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити поганi чутки: казали, що завелася там нечиста сила.

А ще казали, що вряди-годи там з'являеться закутий у залiзнi риштунки рицар i проходжуеться кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповiдали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тiкали iз замку, i так iх було багато, що вiд них зовсiм темнiло небо.

РОЗДІЛ XV,

у якому Турчиновський оповiдае про неспокiй, що його посiв у Поповiй Горi

Пiсля ганебного вигнання моiх ворогiв та збитошникiв я заспокоiвся, тим бiльше, що, за порадою компанiйського отамана, мого визволителя, втрапив у писарi до сотника, оскiльки iхнiй був у комiсii польськiй у вiд'iздi.

Менi було видiлено квартиру, i я почав спокiйно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, – решту часу збував, як хотiв.

Лiто тодi стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвiле вiд спеки, я купавсь у рiчцi, лежав на пiску, заховавшись од стороннього ока, i наче завмер – життя мое стало одноманiтне й сите.

Пiсля хвилювань, що випали менi, це було добрим дарунком, i я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпiдставно, що за якийсь час вся ця благiсть мае зникнути, не полишивши пiсля себе й слiду.

У вiльний час я блукав пiщаними мiлинами, вiдчуваючи задоволення вiд того, як пестить босi ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по пiску борозенки.