Три листки за вікном

Часом, звiсившись iз кручi, стежив, як шугають у чистiй водi срiбнотiлi рибини чи стрiлою пролiтае рак. Коливалися водоростi, а мiж них – хвiст якоiсь бiльшоi риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлiн сiна висiв у повiтрi, i вiд того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замрiяна i знiжена. Я мiг годинами зорити, як зависае в повiтрi шулiка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонюе своi спiванки; однослiвне, дорогий читальнику, те мое iснування було просте i добродане: я був тодi наче рослина, яка вiльно колишеться на вiтрi i тiльки те й робить, що п'е сонце та соки землi.

Інколи, коли менi хотiлося розумноi балачки, я пiдiймався на горб до бiлостiнноi хатини, i ми неквапно балакали про книжнi мудрощi – козак-характерник, як i я, був дитиною тiеi ж таки alma mater – Киiвськоi колегii.

Проте побоювання моi про тимчасовiсть такого спокою невзабарi здiйснилися, i це сталося знову без моеi волi. Важко сказати, що трапилося, але наступного лiта земля нiби здригнулася пiдi мною, а з очей спала чарiвна плiвка, через яку зорив на свiт.

Замiсть любоi серцю гаванi, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нуднi горби; остогидла менi й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька рiчечка, змулена хлопчаками й заросла зiллям. Нецiкавi стали й розповiдi козака-характерника, бо вiн, старий, забував, що казав учора, й повторював тi ж самi мудрощi. Я роззирнувся навколо – все те, що кiлька днiв тому було менi повабне, видалося тепер буденним i сiрим. Немае спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокiй, про який не раз вгадано на цих сторiнках, i я втратив мир на душi. Ще переконував себе прикладом Горацiя, шепочучи латинськi вiршi про любу селянську тишу, але й те менi не допомагало. Чуття моi, дорогий читальнику, не брали участi в цiй грi. Потайки я вже знав: всi остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже пiдсвiдоме поклав покинути це село й податись у мандрiвку далi – мене вабило в золотопромiннi сiтi просторих дорiг.

Часом виходив за село, ставав на його вступi просто серед Шляху i, примружуючи очi, дивився. Незвiдь-що я там бачив: порожне, бiле, розстелене серед зеленого полотно, але не мiг не пiддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною.