Три листки за вікном

«А що, – подумав я, – коли вони не винуватi, а таки я?» Це була страшна в своiй безглуздостi думка, але не мiг я ii викинути з голови.

– Зараз вiн признаеться у своiй винi, – сказали моi вороги.

– У якiй це винi? – спитав я здивовано.

– В тiй, у якiй сам визнаеш себе за винуватого.

– Я не знаю вини…

– Глянь, вiн ii не знае! – сказав Семен, позираючи на Івана Рону. – Через нього ледве не загинуло двое людей, а вiн удае iз себе божу овечку!..

Червонi постатi й далi стрибали по небi, а мене трусили чиiсь дужi руки.

Я розклепив повiки й заслiпився сонцем. Сiв i спантеличено замотав головою. У горлi палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тiм'я – гостро заболiло.

Спокiйно iхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спiдручнi спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотiв щось сказати Ронi, але горло було настiльки сухе, що не змiг проковтнути слини. Тодi побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився.

Все ще пострибували в очах червонi вогники, нiяк не мiг дiйти тями. Здалося навiть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершникiв, котрi мчали вiд нас притьма. Обертали в наш бiк веселi, оскаленi обличчя, але крiзь куряву не мiг я iх упiзнати.

– Ти чого кричав? – спитав Іван Рона. – Коли спиш, то хоч голову затуляй.

Повернув до мене спокiйне обличчя й дивився. Вiд того погляду менi стало легше на серцi: нiчого тривожитися, коли поруч такий чоловiк.

Видихнув iз себе повiтря i знову напився.

– Чудний сон приснився, – сказав Ронi. – Аж досi голова крутиться.

– Сон – це дiло пусте, – розважно сказав Іван. – Чоловiк непокоiться, то увi снi той неспокiй його i з'iда… Чвиркнув пiд ноги i спокiйно змахнув пужалном.

– А вам, пане Роно, сни не сняться? – спитав я.

– Навiщо iм снитися, – буркнув Рона. – Чи ж вони менi тра?..

Ми пiд'iжджали до якогось мiста.

– Чи не Могилiв це часом? – спитав я.

– Таки Могилiв, – мовив Рона. – Дав бог: спокiйно вiдбули ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом i, позiхаючи, додав:

– Дощу давно не було…

РОЗДІЛ XVII,

у якому Турчиновський оповiдае про своi пригоди в Могилевi

Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове мiсто, дивне почуття опановуе мною. Вiдчуваю неземний трепет, особливе хвилювання – здаеться менi, що народився на свiт знову, бо знову вiн передi мною iнакший.