Три листки за вікном

І вулицi, й будинки, i люди довкола iнакшi – обличчя, строi й голоси; я сам поступово змiнююся й iнакшаю; в такi хвилi байдуже менi, чи сонце надворi, чи дощ, – освiтлююся зсередини вiдчуттям цiеi онови, i все навколо начебто грае; м'яко, гарно i трохи сумовито – будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбiльша радiсть мае пiдмурiвком своiм сум. Це вже такий закон, i не дивуватимемося з нього; коли приiжджаеш отак до незнайомого мiста, здаеться, свiт перевернуто i в ньому перевернутий ти.

Подумки я навiть вирiшив: чи не потреба вiдчувати щось подiбне штовхнула мене мандрувати? Я справдi хвилююся, любий читальнику, коли передi мною починае стелитися дорога. Тодi стаю сильний i юний, i хода моя бадьора та жвава; тодi менi хочеться обiйняти цiлий свiт, i, хоч був я через легковiрнiсть свою караний, того почуття в менi не зменшилося – в Могилевi я знову ожив. Тут я вигiдно влаштувався в езуiтськiй школi, бажаючи навчитися латинськоi мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здаеться вищим. У цьому мiстi мене знову потягло до спiву, отож я бiгав у церкву Спаса i слухав тамтешнiй хор, дивну втiху й солодке задоволення вiдчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усiх i долив до загального i власний голос. Мене наче водою обдало вiд розкошi. Сльози виступили на очах, я заспiвав iз щирим упоенням, вкладаючи у спiв усю свою душу: свiт для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки i нiби гармонiйно розливавсь у просторi. Все покрилося м'якою тканкою – це вiдчував завжди, коли спiвав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що iснуе сама вiд себе. Весь простiр, де розмiщувався хор, пронизували списи сонячного промiння, та й кожен iз нас випромiнював од себе таке ж сяйво – вiд нашого спiву в церквi немовби робилося яснiше, адже недаремно ми силкуемося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своiх душ, якi йдуть в офiру для бiдних i страждущих. Так, це був натхненний спiв, бо чудовi звуки, якi народжувалися тут iз десятка грудей, начебто знiмали накип минулих дiй, образ, учинкiв – всього неприемного й лихого, що руйнуе житейське добро та благiсть.

Незчувся, як закiнчився спiв i до мене пiдiйшов регент.

– Ти хто такий? – спитав не вельми прихильно.

– Ілля Турчиновський, – вiдказав я.

– Так уже й Ілля Турчиновський, – перекривив мене регент.