Три листки за вікном

 – А чого сюди залiз? Базар це тобi?

– Дуже поспiвати захотiлося, – чесно признався я, вiдчуваючи, як у мене холоне душа.

– Гадаеш, тобi платитимуть?

– Хiба я прошу плати? – спитав здивовано.

– А що ж просиш, вилупку?

«Вилупок», – мигнуло менi в головi, – хто це мене так називав?»

– Вибачте, – сказав нiяково. – Просто давно не спiвав, то й зважився.

– Так уже захотiлося тобi поспiвати? – знову перекривив мене регент.

– Та звiсно ж, – сказав я.

– А пива поставиш? – спитав регент уже милосерднiше.

– Та я ж..

– Ясно. Скупуеш, лярвий сину, – цей чоловiк забув усяку пристойнiсть i лаявсь у божому храмi. – Коли не поставиш пива, не потикайся менi на хори, – сказав загрозливо.

– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо спiвати менi хотiлося – Коли тiльки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спiв, i регент стрибнув на свое мiсце. Ми знову заспiвали, але цього разу пiднесення я не вiдчув. У головi крутилися неприемнi думки – мимоволi iм пiддався.

Чому скрiзь, думав я, де з'являюся, трапляеться хтось iз ворожими супроти мене замiрами? Чому, здибаючись зi мною, люди дозволяють собi бути грубими чи поблажливими? Скiльки прожив я на землi, не зустрiчав до себе iнакшого ставлення Навiть Іван Рона, найспокiйнiший чоловiк, якого здибував, i той вирiшив, що треба ставитися до мене, як до дитини, – допомiг менi влаштуватися до езуiтськоi колегii.

Отак я й блукаю у цьому свiтi, думалося менi, однi мене гонять, iншi виявляють милосердя. Мiж цих двох каменiв перебувае моя душа, i чи не вiд того вiчний неспокiй так палить?

Не важко менi було вгостити регента пивом, рiч обичайна, але це значило, що пиво мав би пити i я.

Я ж не тiльки горiлки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурiв од того i хворий робився.

У шинку кисло смердiло кожухами, регент сiв до столу й вiдразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та i справдi була червона, аж очi слiпли; регент замовив стiльки пива, що й вiл не випив би, – очi менi на лоба полiзли.

– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобi, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобi за спiв платнi?

Я зробив непевний рух, звiсно, платня менi не зашкодила б.

– То поручкаемося! – сказав регент i подав менi пальцi. Рука його була холодна i слизька, але вiн з такою силою стис менi правицю, що в мене не тiльки смикнулось у грудях серце, але й випав iз рота язик.